Розділ 48

Минув лише один день, а мені здається, що час навмисне тягнеться, знущається, випробовує терпіння. Шість днів — шість нескінченних днів до зустрічі, якої я чекав усе життя. Я ловлю себе на думці, що все моє існування тепер обертається навколо одної — її. Олівія стала не просто людиною, не просто дівчиною з якою хочеться говорити. Вона — мій спокій, мій світ, моя причина дихати, моя причина жити.

Я прокидаюся і думаю про неї. Їм — і думаю. Йду кудись — і знову думки тільки про неї. Як вона усміхнеться, коли побачить мене вперше? Як подивиться? Чи впізнає в мені того, хто кохає її кожною клітиною?

Я почав планувати, але не так, як зазвичай — не холодно, не обережно. З ніжністю. Хочу, щоб той день став для неї теплом, яке вона запам’ятає на все життя. В голові безліч варіантів: квіти, світло, музика, місце, де ніхто не завадить нам. Хочу, щоб усе було щиро, просто, але з душею. І маю хорошу ідею, і план але ще поки прибережу.

Я дивлюся на календар і ставлю хрестики — один день минув. Ще шість. Наче вирізаю час лезом на стіні власної надії. І кожного разу, коли бачу її повідомлення чи фото, всередині мене щось стискається й розквітає водночас.

Можливо, це й є справжня любов — коли ти не просто чекаєш зустрічі, а живеш нею. Коли навіть мовчання між вами здається музикою, а думка про неї стає молитвою.

Я готую не сюрприз — я готую мить. Мить, у якій ми нарешті будемо поруч не в словах, не в листах, не в мріях… а в реальності.

І з кожною годиною, з кожним ударом серця я повторюю собі:

«Ще шість днів. І я побачу тебе, Олівія».

Після обіду я не міг всидіти на місці. Здавалося, повітря довкола стало надто важким, а кімната — замалою для всіх почуттів, які рвалися назовні. Я взяв телефон у руки, відкрив наш чат і перечитав усе від самого початку. Кожне слово — як подих її душі. Кожне “дякую”, кожне “будь обережний” гріло мене сильніше за сонце.

Я ловив себе на посмішці, коли бачив, як змінювались наші повідомлення — спочатку обережні, потім тепліші, глибші… Тепер вони стали частиною мого серця. Я прокручував її голос у голові, те, як вона вимовляє моє ім’я — м’яко, з легким подихом, ніби торкається мене невидимо.

Не знаю, чому, але захотів щось робити. Хотів, щоб вона, коли ми зустрінемось, побачила, що я не просто чекав — я жив цією зустріччю. Тому я вийшов у місто. Осінь уже торкнулася дерев — жовтогаряче листя майже спало, прозоре небо, запах кави й легкий вітер. Я йшов повільно, уявляючи, що йдемо разом.

Зайшов у квіткову крамницю — просто глянути. Але не зміг вийти без троянд. Взяв одну — білу, ніжну, як її усмішка. Поставив удома у склянку й подумав: “Ось перша. Щодня — ще одна. І на сьомий день у мене буде цілий букет для неї”.

Потім довго сидів біля вікна, дивився, як сутеніє, як перші вогники загоряються на вулицях. У голові звучала її фраза: “Через тиждень”. А я прошепотів у порожнечу:

— Це буде найкращий тиждень мого життя.

Я взяв зошит, відкрив чисту сторінку й почав писати — не лист, не план, просто те, що відчував. “Ти — моя віра в диво. І коли я побачу тебе, світ нарешті стане цілим.”

І в ту мить мені стало легше. Наче вона вже поруч. Наче десь, можливо, теж сидить біля вікна й думає про те саме.

Вечір опустився тихо, мов би хтось накрив місто оксамитовою ковдрою. У вікнах будинків загорілися м’які жовтогарячі відблиски, а я все ще сидів біля своєї білої троянди. Вона стояла у склянці, така проста, така справжня — як її усмішка. Часом я ловив себе на думці, що дивлюся на неї, наче на знак, який пов’язує мене з Олівією через відстань.

Я взяв телефон у руки, відкрив її чат. Довго вагався, хотів написати, але не знаходив слів, бо будь-яке здавалося мені надто малим, щоб передати все, що я відчуваю. Я просто перечитував її останнє повідомлення — коротке, але тепле, як подих життя.

І тоді екран мигнув — нове повідомлення.

“На добраніч. Солодких снів.”

Я завмер. Так просто, але ці слова, здавалося, розчинили весь мій неспокій. Я відчув, як з грудей виходить теплий подих — наче весь день, що був таким напруженим і очікувальним, тепер знайшов свою тиху гармонію.

Я не одразу відповів. Просто сидів і дивився на екран, немов боявся зіпсувати той момент. Потім нарешті набрав:

“І тобі… найсолодших. Дякую, що ти є.”

Крапка. Відправив. І залишив телефон на столі.

Але заснути вже не міг. Я лежав, втупившись у стелю, і в уяві бачив її — як вона десь теж готується до сну, закутується у ковдру, тихенько посміхається, читаючи моє повідомлення. Може, у неї на вікні теж стоїть свічка або світиться нічник, і її погляд, перш ніж заплющити очі, ковзає по екрані телефона. І в ту ж мить я думаю те саме, що й вона:

“Ще трохи… і ми зустрінемось.”

Я перевертався з боку на бік, слухав, як тихо шелестить вітер за вікном. Усе в мені було наповнене нею — навіть тиша. Я уявляв, як підійду до неї, як наші очі зустрінуться вперше не через екран, а в реальності. І тоді, напевно, я не зможу сказати жодного слова — просто усміхнуся.

Перед тим як остаточно заплющити очі, я тихо прошепотів у темряву:

— Добраніч, моя. Хай тобі сняться троянди, а між ними — я, з тією ж самою білою, що чекає тебе на підвіконні.

І лише тоді сон прийшов. Тихо, ніжно, як її голос.