Розділ 47

Наступного дня я не витримав. Усередині було відчуття, ніби весь світ притих і чекає, коли я зроблю перший крок. Може, це просто втома після дороги, а може — спрага почути її голос, живий, теплий, справжній.

Я взяв телефон, довго дивився на екран, а потім все ж написав:

 «Олівія, ти вільна зараз? Хочу трохи поговорити, просто почути тебе…»

Повідомлення полетіло, а серце застукало швидше. Я знав, вона не любить, коли я надто емоційний, але не міг інакше. Відстань робила з моїми відчуттями щось дивне — вони ставали ще гострішими, глибшими.

Відповідь прийшла швидко, як подих полегшення:

 «За 10 хвилин можемо поговорити. Дай мені лише закінчити одну справу.»

Я посміхнувся. Десять хвилин. Лише десять, але здавалося — вічність. Цей короткий проміжок часу перетворився на очікування, сповнене тремтіння. Я ходив по кімнаті, перевіряв звук, поправляв сорочку, ніби вона могла мене бачити. Це було безглуздо, але приємно — як перед зустріччю, що насправді важить.

Коли годинник показав, що минуло дев’ять хвилин, я вже сидів із телефоном у руках, серце билося в такт тиші. І тоді екран засвітився — її ім’я, її дзвінок.

Я вдихнув глибоко, натиснув «прийняти».

— Привіт, — тихо сказала вона, і ці два склади відразу зняли весь тягар очікування. Її голос був такий, як завжди — спокійний, рівний, але десь під ним я чув усмішку.

— Привіт, світло моєї душі, — прошепотів я, відчуваючи, як хвиля тепла проходить крізь мене. — Як ти? Як твоя книга, як ти сама?

— Добре, — відповіла вона м’яко. — Пишу, трохи втомилась, але це приємна втома. А ти? Ти вже вдома?

— Так, — я кивнув, хоча вона не бачила. — Уже вдома. І все здається іншим після поїздки. Знаєш, там, серед усіх зустрічей і цифр, я думав лише про одне — коли знову почую твій голос.

— Ти все той самий, — тихо всміхнулася вона. — Романтик у світі криптовалют.

— Може, це і дивно, — сказав я, — але для мене всі ті монітори, ринки, токени — то просто тло. Бо головне — це відчуття. І ти.

Настала коротка пауза. Між нами — тиша, але така глибока, така наповнена, ніби ми обидва відчули те саме.

— Я рада, що ти вже вдома, — сказала вона тихіше, майже шепотом. — Це добре.

Я не знав, що відповісти. Просто слухав її дихання. Воно було найспокійнішою музикою, яку я чув за довгий час.

І тоді я зрозумів: ми не просто говоримо. Ми живемо цими розмовами. Вони стали частиною нашої душі — тієї невидимої нитки, що з’єднує серця навіть тоді, коли тисячі кілометрів між ними відстань значення не має коли кохаєш.

Її голос лунав так близько, що здавалося — простягни руку, і торкнешся.

Ми говорили про дрібниці: про роботу, книги, про те, як змінюється світ, про каву, яку вона любить готувати вранці, і про дощ, який зараз ллє за моїм вікном. Але під цими словами жило щось глибше — очікування.

Мить тиші, і я нарешті сказав те, що крутилось у голові вже давно:

— Олівія… я думав про одне. Може, час зустрітися? Не в листах, не в дзвінках — просто у реальності. Очі в очі.

Вона не відповіла відразу. Я чув її подих, легкий шум — мабуть, вона відійшла до вікна. Потім тихо, трохи розгублено:

— Я… навіть не знаю. Це так несподівано. Я думала, ми ще трохи зачекаємо.

— Ми й чекали, — м’яко відповів я. — Два роки, а це наче день, Олівія. Я не прошу одразу. Хочеш — через тиждень. Але дозволь мені просто побачити тебе.

Вона замовкла. Потім усміхнулась — я відчув це навіть без відео, просто по інтонації:

— Через тиждень… гаразд. Думаю, я зможу.

Я відкинувся в кріслі, прикрив очі. Її згода прозвучала, як подих весни після довгої зими.

— Супер, — не стримався я, і в голосі бриніло щастя. — Якраз встигну підготувати сюрприз.

— Сюрприз? — перепитала вона з легкою усмішкою. — Ти мене заінтригував. Ну, кажи, що це?

Я засміявся, трохи нахилившись уперед, ніби вона сиділа переді мною.

— Ні, не скажу. Інакше який це сюрприз?

— Ох, Міране, — сказала вона, ніби з докором, але лагідно. — Ти знову щось задумав, так?

— Завжди, коли це стосується тебе, — відповів я. — Ти надихаєш мене на божевільні, але найкращі речі.

Ми ще кілька хвилин мовчали, просто дихали одним ритмом, і ця тиша була красивішою за будь-які слова.

Вона тихо прошепотіла:

— Я чекатиму.

І тоді я зрозумів — усе справді зміниться. Через тиждень.

Бо є зустрічі, яких чекаєш усе життя.

Після її слів «я чекатиму» мені стало важко дихати — не від хвилювання, а від тої щемкої радості, що буває, коли здійснюється щось довгоочікуване.

Я сидів, тримаючи телефон у руці, і не міг змусити себе завершити дзвінок. Хотілося ще трохи — лиш чути її дихання, її усмішку в голосі, навіть коротке мовчання між словами.

— Олівія, — тихо сказав я, — ти не уявляєш, що для мене означає ця зустріч.

— Думаю, уявляю, — відповіла вона. — Бо для мене — теж.

Вона трохи засміялась, і цей сміх відгукнувся у мені теплом. Я закрив очі й уявив її: сидить біля вікна, світло торкається її обличчя, волосся спадає на плечі.

Усередині мене все кричало: «Хочу побачити тебе!», але я лише усміхнувся і прошепотів:

— Я зроблю все, щоб цей день став найкращим у твоєму житті.

— Ти ж розумієш, — вона трохи пожартувала, — тепер я матиму великі очікування.

— І я зроблю все, щоб вони були ще більшими, — відповів я впевнено.

Кілька секунд ми мовчали, але тиша була наповнена чимось справжнім — довірою, спокоєм, ніжністю.

Вона сказала:

— Мені здається, я вже відчуваю, як серце б’ється швидше від думки про цю зустріч.

— Я теж, — зізнався я. — І знаєш, може, це і є справжнє життя — коли ти чекаєш когось, а серце не мовчить ні хвилини.

Вона зітхнула — глибоко, тихо, так, що я майже відчув її дотик через телефон.

— Добре, Міране, час іти. Я маю закінчити розділ у книзі, а то ти мене зовсім відволікаєш своїми сюрпризами.