Розділ 46

Літак м’яко приземлився. Шум двигунів поволі стихав, а моє серце билося швидше, ніж будь-коли. Я дивився у вікно, спостерігаючи, як земля під ногами набирає форму знайомих вулиць, знайомих будівель, і відчував, як повітря проникає у легені, приносить запах рідного дому, запах її світу.

Я вийшов із літака і вперше глибоко вдихнув на рідній землі. Цей подих був не просто повітрям — це був подих того місця, де живе вона, де живе наше майбутнє. І я прошепотів собі:

«Тепер ми дихаємо одним повітрям.»

Кожен крок по рукавах аеропорту здавався кроком у майбутнє, кожен звук, кожен подих, кожен рух людей навколо лише підкреслював, що я повернувся до неї. Серце билося, очі шукали знайомі риси світу, а думки летіли тільки до одного — до неї.

Я ніс у собі очікування, хвилювання, радість і трохи страху одночасно — адже ось-ось я знову побачу її. Кожен крок по залі, кожен звук суміші мов і голосів аеропорту, здавалося, був фоном для того моменту, коли я зустріну її погляд.

Я знав точно: кожна мить віддалення від неї навчила мене цінувати її більше. Кожен день у Європі став уроком терпіння, кожен проєкт — тестом на силу почуттів. І тепер, нарешті, я тут.

Вийшовши з аеропорту, я відчув вітер на обличчі, запах осіннього повітря, шум міста. І вперше за довгий час усвідомив: все, що я роблю, все, що я переживав, привело мене до цієї миті. До того моменту, коли мої думки й моє серце зіллються з її присутністю.

Я глибоко вдихнув ще раз і прошепотів:

«Нарешті… нарешті ми дихаємо одним повітрям.»

Я нарешті дістався додому. Знайомі стіни, запахи, тиша рідного помешкання — усе це одночасно заспокоювало й наповнювало очікуванням. Я кинув валізу в куток, присів на ліжко і на мить закрив очі, вдихаючи рідне повітря.

В той момент телефон завібрував. На екрані — її ім’я. Серце здригнулося, руки тряслися від радості й хвилювання. Повільно розблокував екран і прочитав:

«Міране… ти вже вдома? Як ти? Все добре?»

Я усміхнувся, ледве стримуючи емоції. Кожне її слово було мов музика, мелодія, що звучала прямо в серці. Не чекаючи, я взявся відповідати, хоча думки металися: що сказати спершу? Як передати все, що відчуваю, після тих днів розлуки?

І я відчув, що ця зустріч, навіть лише через слова на екрані, уже почалася. Бо тепер ми були поруч, бодай у думках і серцях, і це було найважливіше.

Написав повідомлення і натиснув кнопку «Відправити» і відчув, як серце наповнюється теплом. «Так, усе добре… не хвилюйся, дякую тобі, що ти є,» — набрав я словами, що ледь вміщали всю глибину моїх почуттів. Кожне слово було немов маленька обіцянка: оберігати її, берегти кожну мить нашого спілкування, не втрачати ані секунди дорогоцінного часу, який ми можемо мати разом.

Екран мигнув синім повідомленням, і я відчув, як хвиля спокою і радості накриває мене одночасно. Вона була поруч, хоч і не фізично, але її присутність відчувалася у повітрі, у моєму диханні, у ритмі серця. Я міг закрити очі, і відчуття залишалося — я був із нею.

Поклавши телефон на коліна, я присів глибше на ліжко, вдихнув повітря і подумав про все, що відбулося: про відрядження, про Європу, про мої думки про неї на кожному кроці, про ті маленькі моменти, що тримали мене на плаву. І в цю мить я зрозумів, що незалежно від відстані, незалежно від часу і всіх життєвих клопотів, вона була моєю опорою, моїм світлом, частиною мене самого.

Я провів рукою по обличчю, мов намагаючись «помітити» її поруч, навіть якщо її не було фізично. Усмішка не сходила з обличчя. Мене переповнювала радість, і я думав: «Олівія… ти — сенс всього, що я відчуваю.»

Навіть сидячи сам у своїй кімнаті, у тиші рідного дому, я відчував, як її присутність наповнює кожен куточок. І тоді я зрозумів, що відтепер жодна відстань, жодне хвилювання не зможуть похитнути того, що вже стало частиною мене. Бо вона була тут, зі мною, у моєму серці, і ніякі кілометри світу не могли змінити цього.

Я провів рукою по столу, торкнувся чашки з чаєм, і уявив, що вона могла б сидіти тут, біля мене, посміхатися, тихо спостерігати за тим, як я щось роблю, і сміх її, тихий, ніжний, лунав би серед стін.

Я поставив телефон поруч, але не відволікався на нього. Кожна секунда тиші була сповнена її ім’ям, її образом. Уявляв, як вона готується до своїх справ, як відчиняє вікно вранці, як поглядає на світ і на мене думками. І це було настільки реальним, що я майже відчував, як її тепло торкається моєї шкіри, як серце б’ється в унісон з її ритмом.

Думки про неї лунали у моїй голові постійно. Я згадував наші розмови, перші слова по телефону, ті маленькі повідомлення, що ставали цілим світом. Кожне її слово залишало слід у моїй душі, і тепер, коли я повернувся, все здавалося більш живим, більш справжнім. Навіть сама кімната, де я виріс, набула іншого сенсу — ніби вона могла будь-якої миті увійти сюди і змінити його назавжди.

Я взяв у руки блокнот і почав писати — просто для себе, без наміру показувати комусь. Слова лилися, немов річка, і кожне було про неї: про її голос, про її посмішку, про той спокій, який вона приносить, навіть коли далеко. І чим більше я писав, тим сильніше відчував, що ми вже разом — хоч фізично розділені, але серцем і душею єдині.

Моє серце відчуло легке хвилювання, але не страх. Лише захоплення. Я знав, що зараз все можливо, що кожна хвилина наближає мене до неї. І навіть якщо завтрашній день принесе нові турботи, нові клопоти — я вже знав, що є щось набагато важливіше: вона, Олівія, моє світло, моя підтримка, моя частина душі.

Я поклав ручку, закрив блокнот і подивився на фото, що стояло на столі. Усмішка не сходила з обличчя, а серце билося так, наче хотіло вирватися назовні від радості. «Ти поруч,» — подумав я. «Навіть якщо ти далеко, ти завжди зімною. І цього достатньо, щоб усе було правильно.»