Розділ 45

Літак мав виліт о третій ночі. Дивне відчуття — коли час сповільнюється перед дорогою, що веде додому. Я навіть не ліг спати. Не міг. Серце билося швидше, ніж годинник на стіні готелю. Хотів якнайшвидше покинути цю Європу, ці безкінечні ділові зустрічі, що втратили сенс, бо думки весь час були не тут.

Я сидів у кріслі біля вікна й дивився, як за шибкою повільно тане ніч. Не міг відірватися від неба. Там, у далечині, десь за тисячі кілометрів, вона теж, мабуть, не спить — пише, думає, мріє. І, може, теж відчуває цю тремтливу нитку між нами, натягнуту через усі краї й часові пояси.

Я дивився на годинник — залишалось півтори години до виїзду.

Збирав дрібниці: документи, навушники, телефон, зарядку.

Все механічно. А всередині — лише одна думка: «Я лечу до неї».

Не було навіть страху перед польотом. Навпаки — було відчуття, ніби крила виросли не у літака, а в мене самого.

Коли нарешті викликав таксі до аеропорту, ніч здавалась надто спокійною. Місто спало, лише мокрі вулиці блищали під ліхтарями, мов старе срібло.

У салоні панувала тиша. Я сидів позаду, дивився на відбиття свого обличчя у склі — і ніби бачив не себе, а того, хто нарешті зрозумів, де його місце.

— Куди летите? — спитав водій, порушивши мовчання.

— В Україну, — відповів я коротко.

— Додому?

Я усміхнувся.

— Саме так. Додому.

На реєстрації людей було небагато. Хтось кутався у шарфи, хтось дрімав у черзі, а я стояв, тримаючи квиток, мов ключ до найважливішого. Коли офіцер перевірив документи, я відчув полегшення, ніби двері в серце нарешті відчинились.

Сів у літак, заплющив очі. Ледь чутно гуділи двигуни, і ця мелодія була мені музикою очікування. Я уявляв, як вийду з аеропорту, вдихну свіже українське повітря, а десь там, на іншому кінці країни, вона прокинеться і, може, відчує, що я вже ближче.

Коли літак піднявся над містом, Європа лишилась унизу, як мерехтливий килим світла. А вгорі — безкрає небо.

І я подумав: як дивно, що тепер це небо не здається порожнім. Бо десь там, під тим самим небом, живе вона.

Я притулився до вікна.

«Я лечу до тебе, Олівіє, — прошепотів подумки. — І більше не хочу бути далеко. Бо вся моя дорога — це ти».

Я вмостився у кріслі літака, підключив навушники і ввімкнув музику. Ритм мелодій ніби збігався з моїм серцем — швидко, неспокійно, але одночасно плавно. Кожна нота віддаляла мене від Європи і наближала до того, що насправді важливе.

Я дивився у вікно: міста ставали точками, дороги — нитками, а все навколо — лише фон, фон для моїх думок про неї. Я не відправляв повідомлень, не перевіряв телефон, бо не хотів переривати цей внутрішній зв’язок, що тривав без слів. Кожен удар двигунів, кожен поворот літака зливався з бажанням — бути поруч з нею, почути її голос, просто відчути її присутність.

Музика накривала, закручувала думки, але водночас заспокоювала. Я уявляв, як вона зараз у своєму світі: пише, працює, готує щось, або просто сидить біля вікна, загорнувшись у ковдру, і думає про мене. Це уявлення змушувало усміхатися, навіть у темряві кабіни, серед гудіння двигунів і шурхоту крісел.

Я закрив очі і вперше за довгий час дозволив собі просто мріяти. Про нас. Про нашу першу зустріч після цього довгого очікування. Про те, як я вийду з літака, і все навколо буде вже не важливим, крім її посмішки.

І навіть коли літак піднімався вище, і хмари стелилися під ногами, я відчував, що кожен метр у висоту наближає мене до того моменту, коли я знову побачу її очі, почую її голос і зможу сказати все, що накопичилося в душі за ці дні.

Я слухав музику, але мелодії більше не були лише звуками. Вони стали ниткою, що тягнула мене крізь відстань і час, до того, що справді важливе. І я був готовий летіти цілу вічність, лише щоб бути ближче до неї.

Кожен погляд у вікно, на розмиті міста внизу, змушував мене думати про її посмішку, про її очі, про ті дрібниці, що роблять її не просто особливою — а єдиною для мене. Я уявляв, як вона зараз готується до свого дня, пише нову книгу, можливо, зупиняється на хвилину, щоб подумати про мене. І ця думка давала сил.

Моє серце билося частіше, і здавалося, що навіть рух літака повторює ритм моїх відчуттів. Я уявляв нашу зустріч: як підніму голову, як побачу її з усмішкою, і світ навколо стане лише фоном для нас двох. І кожна хвилина у повітрі, кожен кілометр, який відділяв мене від неї, одночасно наповнював очікуванням і нетерпінням.

Я згадав всі її повідомлення, кожне слово, яке вона писала, і усвідомив: навіть якщо ми далеко, ми разом у думках, у серцях, у тих невидимих нитках, що з’єднують душі. І ця думка — не просто розрада, а справжнє світло, що веде мене додому.

Я ще довго сидів, дивлячись на хмари, слухаючи музику і відчуваючи, як кожна секунда, що залишалася до приземлення, наближає мене до того моменту, коли я зможу бути поруч. Кожен звук у навушниках, кожен подих літака став частиною моєї підготовки до зустрічі, до першого слова, до першого дотику.

І навіть у цю ніч, серед шуму і висоти, я усвідомив одну просту істину: жодна відстань, жоден час, жоден повітряний простір не може відокремити дві душі, що вибрали одна одну. І я вже був готовий довести це.