Розділ 44

Прокинувся раніше, ніж дзвінок будильника. Сон був тривожний — уривки фраз, обличчя в тумані, її голос, який кликав і раптом зникав. Сонце пробивалося крізь штори тонкими лініями, але всередині мене залишалася важкість, наче щось було не так.

Перше, що я зробив — узяв телефон. Відкрив її чат. Тиша. Вона не онлайн. Востаннє була кілька годин тому.

Я перечекав хвилину. Потім ще одну. Перевірив знову. Немає.

Дивно, але навіть дрібниця — її відсутність у мережі — може вибити з рівноваги. Мені стало неспокійно, наче я втратив орієнтири.

Я ходив по кімнаті, намагався зосередитись на сьогоднішніх зустрічах, але думки поверталися до неї.

Де вона?

Все гаразд?

Може, щось сталося?

Мені хотілося просто натиснути «дзвінок». Почути її голос, хай навіть на секунду. Але я стримався. Не хотів здатись нав’язливим. Хоча в глибині душі мені було байдуже, як це виглядатиме.

Я міг би зараз залишити все — контракти, зустрічі, готель, навіть місто — і просто сісти на перший літак до неї. Бо що мені вся ця Європа, ці неонові вогні, якщо її немає поруч?

Телефон мовчав. Я вийшов на балкон, вдихнув холодне повітря. Місто вже прокидалося — вулиці шуміли, машини снували, а мені було відчуття, що я в іншій реальності. Там, де не має сенсу нічого, крім неї.

Пів години потому екран спалахнув — повідомлення.

Я навіть не дочекався, поки воно розблокується, просто відкрив:

“Пробач, у нас вимкнули світло. Зник інтернет, усе обірвалося. Тільки зараз увімкнули. Усе добре, не хвилюйся ”

Я видихнув так, ніби тримав це повітря в собі вічність.

Наче серце, яке весь цей час билося в паніці, раптом повернулося на місце.

Я сів на ліжко, усміхнувся до екрана.

“Я вже думав, що поїду шукати тебе. Не зникай більше так, добре?”

І відразу додав друге повідомлення:

“Сьогодні останній день тут. Завтра повертаюсь. Хочу розповісти тобі дещо, коли буду вдома.”

Вона відповіла майже відразу:

“Я чекатиму. І будь обережним. Ти мені потрібен.”

Я перечитав ці слова кілька разів. Вони ніби обпікали, але водночас заспокоювали.

І в ту мить я зрозумів — я можу поїхати куди завгодно, зустрічати кого завгодно, але жодне місто не буде мені домом, поки в ньому немає її.

День почався стрімко — зустрічі, презентації, підписання документів. Усе йшло, як треба, та я відчував, що мої думки розкидані. Колеги щось говорили про прибутки, аналітику, нові інвестиційні напрямки, а я ловив себе на тому, що автоматично киваю, не вслухаючись у зміст.

Вона знову була онлайн. Коротке повідомлення від неї зранку — “Добрий день, мій мандрівнику. Все гаразд, я тільки трохи не виспалася, пила каву і думала про тебе.”

Одне коротке речення — і весь світ знову став на місце.

Після чергової зустрічі я відкрив ноутбук і, замість того, щоб редагувати фінансові звіти, зайшов у доменну панель.

Сайт для неї…

Думка прийшла сама, ніби підказка від серця.

Місце, де вона зможе публікувати свої тексти, малюнки, вірші, де кожен зможе відчути ту теплоту, що вона передає словами.

Я навіть придумав назву — “LightSoul”. Бо вона — світло, що не згасає навіть крізь відстань.

Я уявив головну сторінку — ніжний фон, її фото, короткий опис, розділи з її історіями, і кнопка: “читати серцем”.

Я програміст, якби треба було, б усе робити я б зробив усе сам, тільки щоб бачити її ім’я серед мільйонів користувачів.

— Міране, ти з нами? — голос колеги вивів мене з роздумів.

— Так, звісно, — відповів я, прикриваючи ноутбук. — Просто думаю над новим напрямком.

Насправді я вже думав лише про одне — як швидше повернутись.

Коли закінчився день, місто вже потонуло в вечірніх вогнях. Останній підпис, остання зустріч — і нарешті тиша.

Я вийшов із офісу, вдихнув свіже повітря, яке пахло кавою й дощем. Усе довкола здавалося рухомим, живим, але в мені панував спокій.

У готелі я розпакував документи, переглянув кілька нотаток, але думки постійно відлітали.

Погляд упав на валізу — вже напівзібрана.

Я почав складати речі: костюм, ноутбук, документи, навушники, — кожен рух супроводжувався тихим очікуванням.

Завтра я побачу її повідомлення, її усмішку на фото, її “як ти, мій мандрівнику?” — і все це буде вже ближче до дому.

Я зупинився, коли залишилась остання сорочка. Сів на край ліжка, втупився у вікно.

За склом блищали вогні чужого міста, а я подумав, як швидко можна звикнути до відстані, але ніколи — до самотності.

Взяв телефон, відкрив чат і написав:

“Сьогодні останній день роботи. Завтра лечу додому. І весь час думаю — як добре, що є ти. Ти — мій спокій.”

Повідомлення відправилось, і в ту мить я вперше за довгий день відчув справжній спокій.

Світ навколо міг крутитись, змінюватися, падати, зростати, але одне лишалося незмінним — вона.

Я зібрав валізу, але все одно не міг спинитись. Перевіряв квитки, зарядку, документи, ніби намагаючись відволіктись від думок, які постійно поверталися до неї. У кімнаті панувала тиша, тільки звук дощу за вікном монотонно нагадував про час.

Я сів біля столу, відкрив ноутбук, і замість роботи знову опинився у чаті з нею. І хоча вона не була онлайн, я писав, як завжди, щиро, просто, ніби вона читає це в ту ж мить:

 «Знаєш, я іноді думаю, що навіть якщо весь світ стане проти мене — цього буде мало, щоб змусити мене перестати думати про тебе. Ти стала частиною кожного мого дня, навіть коли ми мовчимо.»

Натиснув “не відправляти”. Залишив у чорновиках.

Мабуть, вона відчує це й без слів.

Я пройшовся кімнатою. Легкий запах кави від ранку ще тримався у повітрі. У дзеркалі — моє відображення, втомлене, але з якоюсь дивною теплотою в очах.

Це не втома від роботи. Це — коли серце живе в двох місцях одночасно.

Думки кружляли навколо неї. Уявляв, як вона зараз сидить у своїй кімнаті, можливо, з чашкою чаю, друкує рядки нової книги, які я колись прочитаю першим. І, можливо, теж згадує мене.