Розділ 43

Прокинувся я ще до світанку. Вікно було напіввідкрите, і до кімнати просочувався запах вологої бруківки й ранкової кави, яку вже готували внизу в кафе. Європа прокидалась повільно, але впевнено — шелестом листя, дзвоном трамваїв, тихим гомоном перших перехожих.

Я сів на ліжко й кілька секунд просто дивився у підлогу, намагаючись зібрати думки. Поруч лежав телефон. Екран мовчав, але я все одно натиснув кнопку — раптом, може, вона щось написала вночі.

Нічого. Тиша.

Але чомусь ця тиша була не самотньою — вона дихала нею, її спокоєм.

Я встав, заварив собі каву, вмився, одягнув костюм. У дзеркалі побачив чоловіка, який наче став іншим. Ті самі очі, ті самі риси, але всередині — нова глибина. Любов змінює навіть ходу, погляд, поставу. Вона додає змісту кожному руху.

Поки пив каву, відкрив повідомлення, перечитав наш учорашній лист. Її слова «не забувай їсти» змусили мене усміхнутись. Така дрібниця, а ніби пестить душу.

Зібравшись, я вийшов із готелю. Повітря свіже, небо трохи сіре, вулиці ще порожні. Я йшов пішки на зустріч — спеціально, щоб відчути місто. І весь час ловив себе на думці, що якби поруч ішла вона, я показував би їй кожну деталь — старовинні фасади, запах булочок, світло, що пробивається між дахами.

На першій зустрічі всі говорили про графіки, прибутки, ринки. Я кивав, записував, відповідав. Але десь усередині мене паралельно йшов інший діалог — мовчазний, із нею. «Олівія, ти зараз п’єш чай? Пишеш свою книгу? Усміхаєшся?»

І тоді телефон тихенько завібрував.

Я ледве стримав усмішку — вона.

Олівія:

«Доброго ранку, мій мандрівнику. Як там у тебе? Європа велика, але сподіваюся, ти не заблукав у роботі?»

Я відповів одразу, хоч і сидів серед колег:

Я:

«Тут гарно, але без тебе все здається бліднішим. А ти як? Книга просувається?»

Кілька хвилин тиші — і знову сповіщення.

Олівія:

«Пишу потрохи. Надихаюсь. Знаєш, іноді здається, що твої повідомлення — теж частина моєї історії. Може, навіть герої у книзі знатимуть тебе.»

Я усміхнувся. Хтось із колег помітив і спитав, чи я прочитав гарні новини. Я лише кивнув:

— Так, новини найкращі.

Усередині ж усе горіло. Вона думає про мене, вона згадує мене навіть у своїй творчості. Це більше, ніж просто симпатія. Це те, що вкорінюється в душі.

Після роботи я знову повернувся до готелю. Місто вже світилось вечірніми вогнями, десь лунала скрипка, десь — сміх. А я сидів на підвіконні, вдивлявся в небо й писав їй знову:

Я:

«Світло моєї душі, день минув, але думки про тебе не полишали ні на мить. Тут вечір, дощ тихо шепоче за вікном. Мені здається, що навіть він скучив за тобою.»

Олівія:

«Дощ? У нас теж падав сьогодні. Може, це знак, що наші неба говорять між собою?»

Я:

«Якщо так — то хай вони не замовкають ніколи.»

Після цих слів я довго сидів мовчки. Вітер гойдав фіранку, запах дощу наповнював кімнату. І я впіймав себе на думці, що вже не відчуваю відстані.

Між нами — океан кілометрів, але душа… душа давно поруч із нею.

Я дістав блокнот, зробив кілька нотаток для нового проєкту, але замість цифр на аркушах з’явились слова:

«Якщо б ти була тут, я показав би тобі світ. Але зараз достатньо того, що ти в ньому є.»

В ту ніч я не поспішав засинати. Просто лежав і слухав, як за вікном тихо шепоче місто.І мені здавалося, що цей шепіт — її голос. Тихий, лагідний, рідний.

Я сидів у номері готелю, дивився на місто крізь велике вікно — воно жило своїм життям, шумним, яскравим, байдужим. Але всередині мене все було тихо. Тиша, яку могла зруйнувати тільки вона.

Я ловив себе на тому, що щоразу, коли телефон вібрував, серце вистрибувало з грудей. Мені здавалось, що навіть тут, за тисячі кілометрів, я відчуваю її присутність — у кожному русі повітря, у кожному миготінні неону за вікном.

Я написав їй коротке повідомлення:

“Я щойно приїхав. Місто гарне, але без тебе порожнє. Як ти?”

Вона відповіла не відразу. Може, через справи, може, просто не хотіла виглядати так, ніби чекала.

“Я теж щойно поробила домашні справи. Втомилась трохи, але добре. Радію, що ти дістався. Бережи себе.”

Я перечитав ці слова, наче шукаючи між рядками щось ще. Наче сподівався, що там буде приховано: “Я сумую”, “Хочу, щоб ти швидше повернувся”. Але не було.

І все одно — я відчував її.

Я поклав телефон на стіл, вийшов на балкон. Вітер торкнувся обличчя — холодний, але приємний. Десь унизу грала вулична музика, сміялися люди, пахло кавою і вечірнім містом. І я подумав — якби вона була тут, я показав би їй ці вогні, це небо, цей простір, де час уповільнюється.

Мені хотілося поділитись із нею кожним моментом — навіть дрібницями.

Фото чашки кави, шум трамваю, вітрина книжкової крамниці.

Я писав їй про все це, коротко, без пафосу — просто, як дихав.

І вона відповідала. Інколи коротко, інколи довше.

Але між рядками відчувалося щось — ніжність, прихована за звичними словами.

“У мене все гаразд. Пишу нову главу. Виходить непогано. Думаю, тобі сподобається.”

Я усміхнувся. Вона, мабуть, навіть не здогадується, що для мене її слова важать більше, ніж будь-які контракти, які я підписував тут.

Уночі я довго не міг заснути. Готельний номер здавався занадто чужим. Я вмикав музику, яку вона любить, закривав очі й уявляв, що вона поруч — сміється, торкається плеча, шепоче щось ледь чутно.

Тоді біль відстані наче трохи вщухав.

І все ж, коли заснув, мені снився її голос. Він кликав мене — тихо, але впевнено.

І я знав: хоч ми далеко, ми рухаємось у бік одне одного. Повільно, але невідворотно.