Розділ 42

Ще зранку я не планував нікуди їхати. День починався звично — кава, робочі листи, короткі дзвінки. Але близько обіду керівництво викликало мене в офіс і коротко сказало:

«Міране, треба терміново летіти до Європи. Новий проєкт, переговори, початок уже завтра.»

Спонтанне рішення, без підготовки, без часу навіть зібрати думки. Я кивнув, погодився, а в голові відразу одна думка — як сказати це Олівії?

Ввечері, коли вже складав речі, узяв телефон і написав:

 «Світло моєї душі, сьогодні керівництво несподівано відправляє мене у відрядження. Лечу в Європу на кілька днів — по роботі, криптопроєкти, зустрічі. Сам не очікував, усе сталося раптово. Але обіцяю — навіть там, серед шуму міст і конференцій, я думатиму про тебе.»

Вона відповіла майже одразу, коротко, але тепло:

 «О, це круто. Я рада за тебе. Головне — бережи себе. І не хвилюйся, бо я теж маю справи: нову книгу почала писати, ще домашні клопоти. Тому час промайне швидко. А потім знову говоритимемо довго, як завжди.»

Я усміхнувся. Її спокій і рівновага завжди мене дивували. Вона не драматизує, не чіпляється — просто вірить. У нас.

Я сидів біля вікна з валізою поруч і дивився на її фото. Думав, як було б, якби вона поїхала зі мною. Ми б гуляли вузькими вулицями старих міст, пили каву в маленьких кав’ярнях, слухали музику на площах. Але поки — лише відстань і слова, що зв’язують нас крізь океан повітря й часу.

Я поклав телефон у кишеню й видихнув.

Усе буде добре. Вона поруч, навіть якщо далеко.

Я сидів у літаку й дивився у вікно. Хмари пропливали повз, мов тихі кораблі часу, що віддаляються від берега мого звичного життя. На мить усе здалося нереальним — шум двигунів, запах кави, голос стюардеси. А всередині — тільки одна думка: я лечу від неї, але водночас до неї.

Європа… робоча поїздка на кілька днів, нові проєкти, зустрічі, угоди. Усе це потрібно, важливо, дає відчуття руху вперед. Але там, у найглибшому куточку душі, живе інше бажання — щоб вона написала бодай одне коротке повідомлення.

Коли приземлився, телефон одразу ожив, засвітився сповіщеннями. Серед них — її ім’я. «Будь обережний, Міране. Гарної дороги. І не забувай їсти, ти ж мене знаєш.»

Я усміхнувся. Її слова завжди мали особливу теплоту — ніби доторк теплих долонь у холодний ранок.

Робота закрутила мене у вирі зустрічей. Я слухав про інвестиції, нові цифрові ринки, аналітику, але думками був не там. Кожна презентація нагадувала мені її погляд — глибокий, уважний, живий. І коли один із партнерів запитав, як я назву свій новий токен, я на мить задумався.

— Olivia Coin, — майже несвідомо вирвалося з уст.

Всі засміялися, подумали, що це жарт. Але для мене то було щось більше — символ. Бо все, що я роблю, все, до чого торкаюся, так чи інакше веде до неї.

Ввечері, коли повернувся в номер, відчинив вікно — повітря пахло дощем і кавою. З вулиці долинали голоси, музика, світло ліхтарів миготіло на мокрій бруківці. І тоді я написав їй:

«Світло моєї душі, я вже в Європі. Роботи багато, але кожна хвилина нагадує мені про тебе. Знаєш, я навіть думав назвати нову монету в твою честь. Як тобі Olivia Coin?»

Вона відповіла швидко:

 «Ти дивний, але мені це подобається. І гарна ідея. Я теж маю роботу — пишу нову книгу, трохи домашніх справ, мама просила допомогти. Тому навіть добре, що ти зараз у справах — так ми не будемо сумувати, а просто чекати, поки час зробить свою справу.»

Я перечитав її повідомлення кілька разів. Вона писала просто, без надмірностей, але між рядків — тепло, ніжність і розуміння. Саме те, чого не купиш і не знайдеш.

Я відкинувся на подушку, уявляючи її десь там, далеко, у її кімнаті, серед аркушів і книг. Може, вона сидить біля вікна, загортається у ковдру, пише, а час від часу усміхається, думаючи про мене.

І я зрозумів — навіть на відстані вона поруч. Не в екрані, не у словах, а десь у мені.

Бо коли людина стає частиною твоєї душі, її не можна втратити. Можна лише чекати нової зустрічі.

І все ж… ніч у чужому місті мала свій особливий смак. Тиша тут була інша — не та, що вдома, не та, що огортає тебе теплом. Вона ніби слухала мене, розпитувала про неї, про Олівію.

Я дивився у стелю, а потім перевів погляд на телефон. Екран погас, але я все одно вдивлявся у нього, наче міг побачити її силует, почути тихе: «Добраніч, Міране».

Хотілося набрати її ще раз. Просто почути дихання, подякувати за те, що є. Але стримався. Вона просила не турбувати, якщо пізно, а я знав — поважати її ритм, її спокій, означає любити по-справжньому.

Я вийшов на балкон. Місто сяяло вогнями, і мені здалося, що кожен вогник — то частинка її. Десь там, між вітром і дощем, живе моє світло.

Внизу проходили люди, хтось сміявся, хтось поспішав, а я стояв і відчував — мені добре просто знати, що вона є. Не поряд, не в дотику — але є.

Я заплющив очі й уявив, що вона зараз читає моє повідомлення. Може, усміхається. Може, шепоче щось до себе. І тоді у грудях стало спокійно.

Бо коли людина стає твоєю долею — навіть відстань не має значення.

Вона — як дихання. Невидима, але без неї неможливо жити.

Я ліг спати з телефоном у руці, ніби боявся відпустити її навіть уві сні. І вже засинаючи, подумав:

«Хай цей світ розкидає нас по різних точках карти — все одно наші душі йдуть однією дорогою.»