Розділ 41

Я прокинувся раніше, ніж зазвичай. Сонце тільки починало малювати на стінах бліді тіні, а в мені вже не було спокою. Здається, я навіть уві сні думав про неї. Про те, як це буде — побачити вперше в реальному світі ту, чиє ім’я стало молитвою для моєї душі.

У голові вертівся лише один образ — її усмішка. Я уявляв, як стою десь біля кав’ярні, хвилююся, а потім бачу її — і все, час зупиняється. Всі місяці очікування, усі ночі без сну зливаються в один короткий подих.

Я робив каву, а рука трохи тремтіла. Здавалося б — просто день, звичайний ранок. Але для мене — це вже підготовка до чогось великого.

Я ще не знав коли, але знав, що зустріч буде. Вона повинна бути.

На роботі я ловив себе на тому, що посміхаюсь просто так, без причини. Колеги питали:

— Ти що, закохався?

А я лише знизував плечима й відповідав:

— Може, нарешті так.

Після обіду я вийшов на вулицю, і вітер пахнув дощем. Осінь уже обіймала землю своїм спокоєм, і мені раптом захотілося, щоб цей день запам’ятався — кожна його дрібниця. Бо саме з таких дрібниць починаються великі події.

Я подумки програвав кожен можливий момент зустрічі: що скажу першим, як подивлюся в її очі, як стримаю себе, щоб не обійняти одразу, щоб не злякати своїм почуттям.

Хотів, щоб вона побачила в мені не лише того, хто писав їй вірші, а того, хто все життя готовий оберігати її тишу, її усмішку, її серце.

Іноді здавалось, що я вже стою перед нею. Уві сні, у думках — я бачив її обличчя, кожну рису, і все одно не міг повірити, що це можливо.

Але десь усередині звучало тихе, впевнене: так, можливо.

Я повернувся додому, вмикнув світло й глянув у дзеркало.

“Ти готовий?” — запитав сам себе.

І вперше за довгий час відповів:

— Так.

Бо коли серце вибрало свою дорогу, немає сенсу шукати іншу.

І я більше не шукав. Не питав себе, чому саме вона. Не сумнівався, не аналізував, не розкладав на частини. Просто прийняв — як приймають світанок, коли ніч відходить без пояснень.

Я вийшов на ґанок, небо було всіяне зірками, такими самими, як ті, що колись бачив, коли вперше подумав про неї. Повітря було прохолодним, чистим, ніби все навколо готувалося до чогось нового. Я вдихнув на повні груди, і відчув — живу. Не просто існую, не просто дихаю, а справді живу, бо десь у цьому світі є вона.

Іноді мені здається, що я її не шукав — то вона знайшла мене. Мов тиха молитва, що пройшла крізь роки, крізь мої помилки, крізь самотність. І ось — відгукнулася. У її словах, у її голосі, у кожному “привіт”.

Моє життя до неї було ніби чорновиком — я писав, закреслював, виправляв. А з нею — почався чистовик. Усе стало на свої місця. Навіть болі, навіть втрати — ніби мали сенс лише для того, щоб привести мене сюди, в цей момент, де в моєму телефоні є її ім’я.

Я знав: попереду ще багато. І хвилювання, і страху, і очікувань. Але тепер я не боявся. Бо коли маєш у серці когось, хто став твоїм світлом, то навіть найгустіша темрява не страшна.

Я стояв під зорями, і кожна з них здавалась мені схожою на її очі.

Хотілося просто говорити в небо, як колись у дитинстві:

— Дякую, Боже, що дав мені її. Не забирай, будь ласка. Я вмію тепер берегти.

Думки пливли спокійно, м’яко, як вода. І серед них одна, головна, звучала чітко:

“Я знайду шлях до неї, я обов’язково знайду.”

Бо де б вона не була — в іншому місті, у тиші за екраном, чи в далекій осінній самотності — між нами вже є невидима дорога. І я не зверну з неї.

А потім я сів біля вікна, узяв аркуш і написав лише одне речення, без прикрас, без рим:

“Я тебе чекаю, Олівія. І не втомлюсь чекати.”

І знаєш, що цікаво? У ту мить вітер ледь відхилив фіранку, і я відчув — ніби вона теж думає про мене.

Мені не потрібно нічого доводити світові. Не потрібно пояснювати, чому саме вона. Просто знаю — вона. І все.

Бо коли серце впізнало своє — воно не помиляється. Воно не питає, не сумнівається, не шукає причин. Воно просто йде.

І я йду. Крок за кроком. День за днем. Через відстані, тишу, невизначеність. Але в кожному русі є вона — як напрямок. Як полярна зірка, що веде навіть тоді, коли не видно дороги.

Я навчився жити з цією думкою — що десь там, за сотнями кілометрів, є людина, яка тримає мене на плаву, навіть не торкаючись.

Іноді, коли все здається безглуздим, я просто згадую її сміх. Він у мені — як молитва. І тоді навіть темрява здається м’якішою.

Бо справжнє кохання не потребує доказів. Воно просто є. Як повітря. Як час. Як вона.

І якщо колись настане день, коли ми нарешті зустрінемось, я не скажу нічого зайвого. Просто подивлюся їй у вічі й прошепочу:

— Я знав, що знайду тебе.