Розділ 40

Ніч минула повільно, мов старий фільм у сповільненій зйомці. Я прокинувся раніше, ніж звичайно, ще до світанку. У вікні білів легкий туман, а серце билося швидше, ніж зазвичай — наче відчувало, що сьогодні щось зміниться.

Телефон лежав поруч. Я взяв його в руки, провів пальцем по екрані — тиша. Жодного нового повідомлення. Та я не засмутився. Просто всміхнувся і подумав: напише тоді, коли прийде її час.

Я приготував каву, вийшов на балкон. Місто тільки прокидалось — за вікном шуміли перші машини, десь у дворі гавкала собака, а небо поступово набирало кольору. Я подумав про неї. Як вона зараз? Може, теж п’є каву? Чи пише свій розділ, нахилившись над клавіатурою, як завжди, коли вся зосереджена?

І тут — дзвінок повідомлення. Серце стиснулося, пальці самі потяглися до телефону. Вона.

 "Привіт, Міране. Я думала цілу ніч. І знаєш… я готова. Готова тебе побачити. Просто без пафосу, без хвилювань — як дві душі, що давно знайомі."

Я перечитав кілька разів. Не повірив одразу. Навіть заплющив очі — чи не сниться це мені знову. Але ні — це її слова, її стиль, її душа між рядками.

Я підвівся. Світ наче наповнився іншим світлом. Я навіть засміявся вголос — тихо, але щиро. У грудях виросло те саме відчуття, якого не описати словами — коли мрія перестає бути мрією і починає ставати реальністю.

Я написав у відповідь:

 "Дякую, моя принцесо таких як ти немає ніде. Нехай це буде не зустріч — а повернення двох частинок, що нарешті зійшлись."

Вона відповіла швидко:

 "Так і буде. Але давай без надмірного хвилювання, добре? Просто поговоримо, як завжди. Я тобі напишу, коли знатиму точний час."

Я поставив телефон на стіл і довго дивився у вікно. Десь високо в небі сонце пробивалось крізь туман — так само, як вона пробилась крізь усі мої сумніви, страхи, самотні дні.

Я шепнув сам до себе:

— Господи… дякую.

Того дня я був іншим. Легким, ніби всередині розцвів сад. Усе навколо набуло сенсу: навіть шум доріг, навіть випадкові люди здавались добрішими.

І десь глибоко я вже бачив ту мить — коли нарешті побачу її очі не на фото, не в уяві, а в реальності. Коли почую її сміх поруч. Коли зможу просто мовчати, дивлячись на неї, і знати — більше нічого не потрібно. Тільки я і вона, і весь світ — це просто куля, що обертається десь там, далеко. Немає нікого, окрім нас. Немає шуму, страхів, людей, днів чи ночей — лише ми, дві душі, що нарешті торкнулись.

Усе решта — пил, мить, відлуння часу. Усе, що було до неї, стирається, ніби чорнило під дощем. А все, що буде після — не має значення, бо я вже знайшов те, що шукав усе життя.

Ми — ніби два промені, що довго блукали крізь темряву, щоб нарешті перетнутись. І тепер, коли я думаю про неї, світ зупиняється.

Годинники мовчать, думки стихають, і навіть серце б’ється інакше — у її ритмі.

І якщо цей момент триває лише мить — нехай. Бо іноді однієї миті достатньо, щоб зрозуміти: ось воно, щастя. Не гучне, не блискуче — а тихе, справжнє, як її голос у моїй душі.

І я ловлю цю мить, ніби останній промінь перед заходом сонця, стискаю її в долонях і не хочу відпускати. Бо саме в ній — усе. У ній — мій сенс, моя віра, моє диво.

Я більше не шукаю відповіді в небі, не питаю в Бога «чому», бо відчуваю — ось чому. Вона. Її усмішка, навіть подумки уявлена, лікує краще за будь-які слова.

Її тиша поруч у моїх думках голосніша за сотні пісень.

І коли думаю, що десь далеко вона сидить, можливо, тримає чашку кави й теж думає про мене — світ ніби вирівнюється. Я більше не сам.

Між нами кілометри, але це лише простір. Душі не знають відстаней.

Може, вона зараз слухає музику, що ми обидва любимо, може, редагує новий розділ, підбирає слова, а її серце раптом б’ється швидше — без причини.

Але я знаю чому. Бо навіть коли мовчимо, ми все одно розмовляємо — поглядом, думкою, відчуттям.

Я не знаю, як склалось би життя, якби не вона, але знаю одне: навіть якби доля дала мені лише цю історію, лише цей короткий шлях поруч із нею — я б знову вибрав його. Без вагань, без сумнівів, без страху. Я не боюсь навіть смерті.

Бо це не просто почуття. Це — життя, яке я нарешті зрозумів. І в ньому є лише одне ім’я. Олівія.