Розділ 39

Я сидів, втупившись у миготливий екран, ніби від того залежало моє дихання. Курсор блимав, як серце, що не могло заспокоїтись. Я вже кілька разів написав — і стер. Знову написав — і знову стер.

Слова здавалися або занадто холодними, або занадто відвертими. Я просто хотів, щоб це було щиро. Без гри, без страху.

Я глибоко вдихнув і все ж написав:

 «Може… зустрінемось?»

Довго дивився на ці два слова, перш ніж натиснути відправити.

І тоді настала тиша.

Тиша, у якій навіть дихати боявся.

Підвівся з крісла, пройшовся кімнатою. За вікном мжичив дощ, вогні міста тонули в калюжах. У повітрі був запах мокрого асфальту, і мені раптом здалося, що десь зараз і вона — теж стоїть біля вікна, дивиться у ніч, читає моє повідомлення.

Я уявляв, як вона тримає телефон у руці, як трохи тремтять пальці, бо це питання може все змінити.

Я бачив її очі, що блимають від світла екрана, бачив, як губи ледь торкається усмішка.

А потім… мене пронизав страх.

А якщо вона скаже ні?

Я повернувся до телефону — вона онлайн.

І курсор рухається. Вона пише.

Серце гупало, як барабан.

«Я не знаю… це трохи страшно», — написала вона.

Я провів рукою по волоссю, вдихнув повітря, ніби після глибокої води.

Так. Вона права. Це справді страшно. Ми так довго були десь між снами й екранами, що думка про зустріч здавалася майже нереальною.

Я почав писати:

«Мені теж страшно. Але я відчуваю, ніби вже знаю тебе. Може, просто пройдемось? Без планів, без поспіху».

Відправив. І знову чекав.

Кожна секунда тягнулась, мов хвиля, що не хоче зникати.

Я уявляв усе: вокзал, шум, натовп. І раптом — вона.

Вона йде мені назустріч, така, як я бачив її в мріях. Не пікселі, не голос у навушниках — справжня.

Ми стоїмо кілька кроків один від одного, мов діти, які не знають, чи можна вже обійнятись.

Я бачу, як вона посміхається, як вітер грає її волоссям.

Я навіть відчуваю запах — теплий, ніжний, майже знайомий.

І кажу:

«Привіт. Нарешті».

Але поки що все це лише в моїй уяві.

Світло екрана — єдине, що нас з’єднує.

Повідомлення прийшло через кілька хвилин:

«Я подумаю, гаразд? Просто… це щось нове. Я не хочу зруйнувати те, що вже є».

Я посміхнувся.

Так, вона завжди така — обережна, ніжна, трохи недовірлива, але щира.

Я провів пальцем по екрану, ніби міг через нього передати тепло.

«Добре. Я чекатиму. Скільки треба».

Натиснув відправити.

Потім поклав телефон, ліг і довго дивився у темряву.

Дощ торкався вікна — тихо, спокійно. І в тому ритмі було щось заспокійливе.

Неначе сам Всесвіт шепотів мені: чекай, але не здавайся.

Я закрив очі.

У голові знову з’явилася вона — усміхнена, тепла, трохи збентежена. І я знав: колись усе це станеться насправді.

Не через екран. Не в снах.

А у світі, де ми зможемо доторкнутись один до одного.

Сиджу у темряві, слухаючи, як дощ б’ється об підвіконня. У повітрі стояв запах кави, яку я так і не допив. Телефон лежав поруч, мов жива істота, яка тримає в собі частинку душі. Її слова ще світилися на екрані: «Я подумаю, гаразд?»

Я перечитував їх знову й знову, ніби між рядками міг знайти якусь таємну обіцянку.

І, мабуть, таки знаходив — бо кожне «подумай» для мене звучало, як «я хочу, але боюсь».

Вона завжди була такою — світлою, але з тінню обережності. І я це розумів.

Ми не просто спілкувались. Ми ділилися тишею, снами, спогадами, навіть тим, чого не могли вимовити.

Я сидів, задумливо дивлячись на вогники міста.

А що, якщо вона таки погодиться?

Я вже бачив, як підходжу до неї. Як серце вистрибує з грудей, а час зупиняється. Як вона стоїть — така, як я її уявляв: у простому светрі, з легко розтріпаним волоссям, у її очах — м’яке світло, яке ніколи не згасає.

Я би сказав тільки одне:

 «Ти справжня. Нарешті».

І все — більше нічого не треба. Мені потрібна тільки ти, як би ти була поруч, я б подарував тобі життя, бо серце своє уже тобі віддав.

Я підвівся, пройшовся кімнатою. Відкрив вікно — холодне повітря одразу вдарило в обличчя, освіжило думки. Десь унизу гавкала собака, машина проїхала, залишивши за собою шум коліс. Світ жив своїм життям, а я — своїм, десь між реальністю і нею.

Я взяв у руки телефон, відкрив наше листування.

Скільки всього там — сотні повідомлень, сотні маленьких частинок нас.

Я перечитував і ловив себе на думці, що кожне її слово — мов вогник у темряві.

Я написав коротке повідомлення, хоча й не знав, чи потрібно:

 «Добраніч, моя принцесо. Хай твій сон буде спокійним, а я сьогодні знову чекатиму тебе у своїх снах.»

Натиснув відправити і всміхнувся.

Ніби це вже стало нашою мовчазною традицією — шукати одне одного у снах.

Потім вимкнув світло.

Ліг, але не міг заснути. Перед очима знову стояла вона — усміхнена, трохи задумлива, така, що навіть у думках змушує серце битися швидше.

І тоді я прошепотів у темряву:

— Олівія… якщо ти тільки знала, як я хочу тебе побачити. Не через екран. Просто поруч.

Вітер колихнув фіранку, і мені здалося, що це її подих.

Може, то просто уява. А може, знак.

Бо іноді, коли ти когось відчуваєш душею — не потрібно доказів.

Просто знаєш, що вона десь є. І думає про тебе теж.