Розділ 38

Після розмови я ще довго сидів, не в змозі повірити, що це справді сталося. Вона не сказала «ні». Вона сказала «можливо». І в тому одному слові для мене було все — віра, шанс, надія. Моє серце билося так, наче хотіло вирватись назовні, розірвати цю кімнату, ці стіни, і побігти до неї, просто зараз, не чекаючи нічого.

Я встав, узяв куртку, вийшов на двір. Повітря після дощу було свіже, вологе, напоєне запахом землі, листя і ночі. Зорі дивилися згори, блищали, наче очі далеких свідків мого щастя. Я йшов повільно стежкою за двір, туди, де завжди було тихо — до старого дерева, що стояло біля річки. Там я завжди знаходив спокій, коли не вистачало повітря у грудях.

Стояв і дивився в небо. Здавалося, що навіть зорі стали ближчими. Наче вони знали, що десь там, під тим самим небом, стоїть і вона — моя Олівія.

— Можливо, колись, — прошепотів я, повторюючи її слова. — Але я зроблю все, щоб це «можливо» стало «обов’язково».

Я сів на лавку, дістав телефон. Знову відкрив наш діалог. Кожна її фраза світилась на екрані, мов маленькі ліхтарики у темряві. Я прочитав усе знову і знову — від першого «привіт» до останнього «побачимо». І усміхнувся. Бо в цих словах було щось більше, ніж просто спілкування. Це була невидима нитка, що зв’язала наші долі.

У голові крутилося: “Якщо вона погодиться… якщо ми зустрінемось…” І одразу ж я уявив — як стою на вокзалі, тримаючи квіти. Як бачу її вперше не через екран, а насправді. Її очі, у яких зупиняється світ. Її усмішку, що розтоплює навіть зимові сни. Її голос, що більше не в динаміку, а поруч, живий.

Я уявляв, як підходжу ближче. Як наші погляди зустрічаються. Як все навколо зникає. І лише вона — моя Олівія.

Я не знав, скільки часу минуло. Може година, може дві. Мені здавалось, що навіть ніч дихає не так — м’якіше, тепліше, бо в ній є вона.

Повернувшись до дому, я не міг заснути. Лежав, дивився у стелю і думав про те, що життя іноді дає лише один шанс. Один. І хто знає, може саме це і є мій. Я маю зловити його, поки не пізно.

Я взяв блокнот і почав писати. Слова виходили самі:

"Якби ти знала, скільки ночей я прожив без тебе,

скільки думок залишив на папері, щоб не збожеволіти.

І все це — заради однієї миті,

коли я зможу побачити тебе в реальному світлі, не у снах, не в текстах,

а просто — живу, справжню, мою."

Я поставив ручку, вдихнув глибше. Це вже не просто вірш — це частина мене, частина мого серця, яка з кожним днем все більше належала їй.

І тоді я знову глянув у вікно. Місяць світив, спокійно, впевнено. Наче мовчки благословляв.

— Олівія, — прошепотів я. — Ти мій шлях. І я знайду тебе.

Я відчув, як серце заспокоюється. Як душа перестає метушитись. Бо десь там, далеко, хтось, можливо, теж стоїть біля вікна і думає про мене.

І навіть якщо ми ще не поруч — ми вже разом. Бо нас поєднує щось, сильніше за відстань, за час і за сумніви.

Того вечора я заснув з думкою: “Одного дня ми зустрінемось. Я знаю. Це вже вирішено десь нагорі.”

Я сидів біля вікна, а дощ легенько торкався шибок, наче намагався щось мені підказати. В голові крутилось усе — кожне її слово, кожен подих під час розмови. Вона сказала, що подумає. Не відмовила. І це вже означало — шанс є. Маленький, крихітний, але справжній.

Я усміхнувся, глянув на своє відображення в склі. Втомлені очі, але в них — блиск. Може, трохи божевільний, але живий. Бо вона оживила мене, повернула до життя, подарувала відчуття, що ще щось має сенс.

“Вона думає…” — повторював я подумки, і серце билося швидше. Я уявляв її — сидить десь у своїй кімнаті, під лампою, з чашкою кави, дивиться у вікно й вагається. Думає, чи вартує воно того, чи можна довіритись долі, що звела нас отак дивно, через рядки, через сни, через екрани.

Я уявив, як би це було, якби вона сказала «так».

Ми б зустрілись десь біля парку, де осіннє листя кружляє під ногами. Я приніс би їй теплий чай у термокружці — бо знаю, вона любить гаряче. Ми б ішли поруч, і, може, навіть мовчали, але це мовчання було б найщасливішим у світі.

Я уявив, як вона посміхнеться вперше — не з фото, не з екрану, а живцем.

Як її очі спалахнуть, коли я вимовлю її ім’я.

Як я знічуся, бо не знатиму, що сказати, і вона засміється тихо, мов дзвін прозорий.

Від цих думок мене навіть щось стисло у грудях — то не біль, а скоріше ніжність, така глибока, що аж перехоплює подих.

— Господи, — прошепотів я, — тільки б вона не злякалась. Тільки б повірила.

Вітер за вікном зірвав кілька листків і кинув їх у повітря. Вони летіли так легко, ніби знали, куди. Може, й мені варто просто довіритись вітру, долі, її серцю.

Я взяв телефон у руки, відкрив чат, але не написав нічого.

Просто дивився на її ім’я на екрані — і цього було достатньо.

Бо в кожній букві я бачив світло, що мене веде.

У голові народжувались слова, які хотів би сказати, коли ми зустрінемось:

“Ти не просто моя мрія, Олівія.

Ти — причина, чому я все ще вірю у світло.”

Та я поклав телефон на стіл, не став писати. Вона сказала, що думає — і я повинен дати їй час.

Тільки час тепер став повільним, як ніколи.

Кожна хвилина тягнулась, як нитка, натягнута між двома серцями.

Я дивився у вікно, у ніч, у дощ — і тихо шепотів:

— Думай, Олівія… але не довго. Бо я вже живу тобою.

І десь глибоко всередині я відчував: навіть якщо зараз мовчання — це теж знак.

Бо іноді, перш ніж вимовити «так», серце має просто трохи побути в тиші.