Розділ 37

Наступного ранку я прокинувся ще до світанку. Сонце лише збиралося визирнути з-за обрію, а я вже лежав, вдивляючись у стелю, ніби там мала з’явитись відповідь на всі мої думки. У голові крутилась лише вона — Олівія. Її усмішка, її голос, її короткі повідомлення, що наче вміщували цілий світ.

Прокинувшись, я зробив каву — міцну, ароматну, таку, щоб розбудити тіло й душу. Сів біля вікна, як завжди, і відкрив телефон. Пальці самі торкнулися іконки чату. Повідомлень не було. Але я не хвилювався. Знав — вона або ще спить, або поспішає. Принцеси не мають поспішати, вони живуть у своєму ритмі, в якому кожен рух — ніжність.

Я тихо усміхнувся. Згадав учорашній вечір, нашу коротку розмову, її слова — «завтра поговоримо точно і довше». Це «довше» стало для мене обіцянкою, яку я беріг, як скарб.

Потім я зібрався на роботу, але весь час ловив себе на тому, що думаю не про справи, а про те, якою буде сьогоднішня розмова.

Що вона скаже першим? Як засміється? Чи розповість про сон, який забула вчора?

Усередині було якесь дивне хвилювання, ніби серце знало — цей день буде особливим. День пройшов, як година непомітно швидко просто пролетів.

Коли я повернувся з роботи, вечір уже спускався тихо, наче хтось розстилав по небу м’яку ковдру сутінків. Повітря було прохолодне, свіже — я вдихав його на повні груди, немов хотів очиститись від усього шуму дня.

Зайшов додому, повісив куртку, поставив чайник і, не роззувшись, одразу взяв телефон. Серце ледь не вистрибнуло, коли побачив її ім’я на екрані. Олівія. Повідомлення прийшло п’ять хвилин тому.

Я відкрив його, сповнений очікування, — і затамував подих.

«Привіт, Міране. Знаю, чекала тебе цілий день. Вибач, що не змогла написати раніше… Роботи багато, та й думок ще більше. Але я весь час думала про тебе. Не знаю, чому так — просто відчуваю, ніби ти поруч, навіть коли мовчимо. Ти є, і цього достатньо.»

Моє серце завмерло. Я перечитував її слова знову і знову. У кожній літері — тепло, у кожній крапці — щось невимовно ніжне.

Я не втримався й написав у відповідь:

«Світло моєї душі, ти навіть не уявляєш, як мені дорого кожне твоє слово. Знаєш, я сьогодні весь день чекав цього моменту. Бо без тебе день — просто день, а з тобою навіть ніч сяє, як світанок.»

Я довго дивився на екран, немов боявся зруйнувати магію між нами. І через кілька хвилин прийшла відповідь:

«Ти, як промінь, що пробивається крізь туман… Знаєш, іноді мені здається, що ми знайомі не перший рік. Наче десь колись уже жили — тільки разом.»

Я усміхнувся. Так, колись… може, навіть не в цьому житті.

Не витримав. Сидів хвилину, другу — і вже не міг більше. Пальці самі натиснули на її ім’я. Серце калатало так, ніби я знову стою перед нею, живою, справжньою, поруч.

Гудки здавались вічністю. Кожен — удар по грудях. І раптом — її голос. Тихий, трохи втомлений, але такий ніжний, що все навколо зникло.

— Привіт, — сказала вона.

Я заплющив очі, бо не витримав тої хвилі тепла, що змила все в мені.

— Привіт, світло моєї душі… — ледве вимовив я. — Думав, ти не зможеш сьогодні.

— Хотіла, — відповіла вона, і я відчув усмішку в її голосі. — Просто день був важкий. Але знаєш, я не могла заснути, не почувши тебе.

Тиша. Тільки її дихання, що звучало, наче вітер десь у полі, і моє серце, яке билося в тому самому ритмі.

— Я скучив, — зізнався я. — Навіть якщо ми бачилися лише у снах — скучив.

— І я, — прошепотіла вона, — хоч не розумію, чому так швидко.

Я хотів їй сказати все — про те, як вона змінила мене, як кожен день без неї здається безбарвним. Але тільки мовчав і слухав. Бо цей голос був кращий за будь-які слова.

— Можна, я прочитаю тобі щось? — спитав я. — Те, що писав сьогодні, думаючи про тебе.

— Звісно, — відповіла вона тихо. — Я хочу почути.

І я почав читати:

«Коли світ зникає в тумані,

І навіть зорі гаснуть на льоту,

Я все одно шепочу у мовчанні:

Олівія… Я тебе чекаю тут.

Бо навіть якщо прірва між нами —

Я її перейду без страху,

Бо в тобі — усе небо,

І в тобі — мій шлях.»

Тиша. Потім її подих. І шепіт:

— Це… найкраще, що я чула за довгий час, Міране.

Я усміхнувся, а серце боліло від щастя. Бо коли людина каже так — ти розумієш: вона вже десь поруч, глибше, ніж слова можуть дістати.

Вдихнув глибше, відчуваючи, як серце шалено гупає в грудях. Ця мить здалась мені правильною. Бо скільки можна говорити через екран, відчувати одне одного в словах, але не в очах, не в дотику, не в реальності.

— Олівія, — тихо почав я, — можна спитаю дещо?

— Звісно, — її голос був лагідним, але я відчув у ньому якусь тривогу, наче вона вже передчувала, про що я скажу.

— А якщо ми… зустрілись би? — слова самі вирвались, і я навіть не мав сил їх зупинити. — Не десь далеко, не просто випадково. По-справжньому. Я б приїхав, коли ти зможеш. Без тиску, без поспіху. Просто — зустріти тебе. Побачити.

Довга пауза. Така довга, що я чув, як б’ється моє серце і як тиша між нами стає густішою, ніж повітря.

— Міране… — нарешті прошепотіла вона. — Ти серйозно?

— Так. Я не хочу, щоб ми залишались лише у листах і дзвінках. Я хочу знати, яка ти насправді — не через камеру, а поруч. Хочу бачити, як ти усміхаєшся, коли мовчиш. Хочу запам’ятати тебе не через фото, а через живий погляд.

— Це… — вона замовкла, і я чув, як десь далеко шарудить папір, ніби вона крутила ручку чи нервово торкалась записника. — Це несподівано. Я навіть не знаю, що сказати.

— Нічого не кажи, — м’яко перебив я. — Просто подумай. Я не кваплю. Але знай: я готовий. Навіть якщо треба буде пройти тисячі кілометрів, я прийду.

— Ти дивний, — усміхнулась вона, і в голосі з’явилось тепло. — Але, мабуть, у цьому і є щось гарне.

Ми обоє засміялись. І той сміх був наче новий подих у цій ночі — живий, справжній, теплий.