Розділ 36

Нарешті прийшов, до дому не скажу, що день був складний у мене від того часу,

коли ,я побачив її усе змінилось хоч ми, і не спілкувались ще тоді з Олівією але мене підтримували її думки. Приготував собі вечерю тільки сів вечеряти, а тут вона написала мені "Привіт як якщо, я не заважаю можемо поговорити"

Я аж застиг із виделкою в руці. Серце підскочило, мовби хтось увімкнув у мені цілий всесвіт світла.

— Привіт, Олівія… — прошепотів я сам до себе, усміхаючись.

Екран світився її словами, такими простими й водночас такими теплими, що в одну мить уся втома зникла.

Я швидко поклав прибори, навіть вечеря перестала мати значення.

Відчинив вікно, щоб упустити трохи свіжого повітря, — хотілося дихати на повні груди, бо це був той самий момент, якого я чекав увесь день.

Мої пальці тремтіли, коли набирав відповідь.

"Привіт, ти зовсім не заважаєш. Я якраз думав про тебе. Як твій день, світло моєї душі?"

Натиснув “надіслати” і на секунду заплющив очі — щоб зловити кожну емоцію, кожен подих, що наповнював мене цим дивним, майже нереальним щастям.

Її відповідь прийшла майже відразу:

"День був важкий, але зараз уже легше. Може, тому що ми знову говоримо."

І ці слова пробили мене до глибини. Наче хтось невидимий обійняв із середини, притиснувши серце до серця.

Я відповів, не думаючи:

"Я завжди тут, навіть коли мовчу. Просто знай — ти не одна."

На екрані миготіли її три крапки — вона друкувала. Кожна секунда тягнулась, як вічність.

А потім:

"Дякую, Міране. Ти не уявляєш, як це важливо чути саме зараз."

Я сидів, не рухаючись, лише дивився на її слова, і відчував, що цей вечір змінить щось назавжди.

Бо вже не просто писали — душі торкались одна одної, обережно, мовби боялись порушити тендітну гармонію.

І хоч назовні все було спокійно — звичайна кімната, тиха ніч — усередині мене гриміла буря, але така прекрасна, як весняна злива, що змиває самотність.

Довго не вагаючись я вмить, натиснув на її номер. Серце шалено билося, пальці стали вологими, дихання уривалось. І ось — її голос. Теплий, ніжний, рідний. Здавалося, ніби саме небо заговорило до мене.

— Привіт, — сказала вона тихо, з тією усмішкою, яку навіть чути можна.

— Привіт, Олівія… — ледве вимовив я. — Я не міг більше чекати. Просто хотів почути тебе.

— І я рада, що ти подзвонив, — відповіла вона. — У мене сьогодні був важкий день, але тепер усе ніби стало на свої місця.

Я засміявся тихо, хоч усередині мене все здригалося від хвилювання.

— Знаєш, я написав для тебе вірш, — промовив я, — не планував читати сьогодні, але не можу втриматись.

— Тоді читай, — сказала вона м’яко. — Я слухаю.

Я глибоко вдихнув, ніби набирав сили з кожної миті, і почав:

Коли світ мовчить — ти говориш очима,

І навіть тиша співає тоді.

Бо в тобі — вся ніжність світу й зима,

І літо, що не згорає в воді.

Ти — мов ранкове проміння над морем,

Моя надія, мій вічний рай.

Якщо ти поруч — то навіть горе

Минає, як вітер, що йде й зникає.

У кожній зірці — твій тихий подих,

У кожнім сні — твоя хода.

І навіть якби світ став холодом,

Я б йшов до тебе крізь роки й літа.

У слухавці запала коротка тиша. А потім вона прошепотіла:

— Це… так гарно, що я не можу говорити. Міране, ти навіть не уявляєш, як мені це потрібно було сьогодні.

Я усміхнувся, хоч очі наповнились слізьми.

— Це все від серця, Олівія. Бо ти — моє натхнення. Моя поезія.

Ми ще довго говорили — не про буденне, а про те, що відчувають тільки дві душі, які впізнали одна одну серед тисяч.

Вона сміялась, я слухав, як її голос огортає мене, мов тепло від вогню серед холодної ночі.

І в той момент я зрозумів: тепер навіть мовчання між нами — це теж любов.

До Олівії подзвонив інший телефон — наша розмова раптово обірвалась. У слухавці пролунав короткий сигнал, і вона швидко сказала:

— Вибач, це мама дзвонить...

Я усміхнувся, хоча трохи шкода було, що саме зараз. Але відповів м’яко:

— Мама — то святе, не хвилюйся. Поговори з нею спокійно. Ми ще спишемось або набереш, як зможеш.

Вона тихо подякувала, її голос став тепліший, і ми попрощались.

Після того, як розмова урвалась, я ще довго сидів, тримаючи телефон у руці, ніби не хотів відпускати ту мить, у якій звучала вона.

Вечеря стояла на столі, вже трохи охолола, але мені байдуже. Я взяв ложку, і кожен шматок здавався дивно смачним — ніби не страва, а спогад про її голос. Навіть холодна їжа мала тепло — те саме, що залишилось після нашої короткої розмови. Я ловив себе на думці, що смак вечері тепер пов’язаний із нею: з її інтонаціями, сміхом, паузами. І хоч страва була простою, я їв її, наче святкову — бо всередині мене все святкувало.

Минуло якихось десять хвилин — я вже майже прибирав зі столу, коли телефон сповістив нове повідомлення. Серце відразу тремтіло, ще не відкрив — але вже знав, від кого.

«Я маю роботу, мама піддала, поки повернеться — маю зробити. Не ображайся, завтра поговоримо точно і довше»

Я перечитав кілька разів. Усмішка з’явилася сама собою — така тепла, щира. Наче хтось лагідно торкнувся душі. Я не міг сердитись, та й за що? Її слова були наповнені турботою, щирістю, ніби вона не хотіла, щоб я хоч на мить сумував.

Я уявив її — втомлену після дня, можливо, з волоссям, недбало зібраним у пучок, схилену над роботою, з тим самим виразом обличчя, коли вона зосереджена, трохи насуплена, але така мила.

І подумав: якщо навіть коротке повідомлення може принести стільки тепла, то що буде, коли ми справді говоритимемо завтра, довго — без перерв, без поспіху?

Я сів біля вікна, дивився на вечірнє небо, на вогники далеких домівок і подумки шепотів:

— Добраніч, моя Олівія. Працюй спокійно. Я чекатиму. Як завжди.