Розділ 35

Ранок настав тихо, немов не хотів мене будити. Сонце крізь фіранку лагідно торкалось обличчя, а я прокинувся з усмішкою — сьогодні особливий день.

Швидко зробив усі справи, поснідав, навіть кава смакувала по-іншому — солодше, тепліше, як очікування дива.

Вийшовши з дому, я йшов до роботи, але думками був не тут. Усе навколо здавалося легшим: шум машин, розмови людей, навіть хмари над головою були світлішими.

Бо десь там, у своєму світі, вона — моя Олівія — теж, можливо, прокидається, готується до свого дня… і, може, теж думає про мене.

Кожна хвилина наближала ту мить, коли я знову почую її голос.

Я перевіряв телефон, хоч і знав, що ще рано. Але серце билося швидше від самої думки: сьогодні ми поговоримо. І ця думка робила день неймовірним.

Навіть колеги помітили — я був не таким, як завжди.

Зазвичай я приходив мовчазний, зосереджений, занурений у свої думки, а сьогодні… сьогодні в мені щось світилось.

Наче невидимий вогник палав десь усередині, і всі це бачили.

— Та ти аж сяєш, Міране! — сказала колега Лілі, мій напарник, коли ми розбирали документи. — Що, лотерею виграв?

Я лише посміхнувся і відповів:

— Мабуть, навіть краще.

Вона здивовано глянула, але більше не питала.

А я стояв біля вікна, тримаючи чашку кави, і ловив промінь сонця, що падав просто на руки.

Світ здавався зовсім іншим — кольори яскравішими, повітря чистішим.

Навіть робота, яка зазвичай здавалась одноманітною, тепер мала сенс.

Я переглядав цифри, звіти, папери — і в кожному рядку бачив її ім’я.

Іноді ловив себе на думці, що машинально усміхаюсь, коли набираю текст на клавіатурі, бо в голові звучить її голос.

Колеги перешіптувались, жартували:

— Диви, наш Міран закохався!

А я тільки відмахувався, хоч у душі хотілось крикнути: так, закохався! І вперше — по-справжньому.

День тягнувся повільно, але з кожною годиною моє серце билося швидше.

Кожен звук телефону змушував підскакувати — а раптом це вона?

І навіть коли дзвінок стосувався звичайних справ, я все одно ловив себе на легкому тремтінні.

Я працював, але кожна дія мала свій підтекст.

Роздруковую папери — думаю, як би вона тримала ці аркуші.

Пишу звіт — думаю, які слова вона б додала, щоб зробити його теплішим.

І кожна хвилина, кожен рух, кожен подих здавались підготовкою до однієї миті — коли пролунає її голос.

Уявляв, як телефон здригнеться у руці, як на екрані з’явиться її ім’я — "Моє життя".

І серце тоді обов’язково зробить паузу, ніби сам Всесвіт на мить зупиниться, щоб я встиг усвідомити: ось вона, поруч, десь там, але вже ближче, ніж будь-коли.

Мої думки блукали між паперами, цифрами, і кожен їхній рух повертав мене до неї.

Звуки офісу губились десь далеко, ніби крізь скло — все навколо стало тлом, а я жив лише в очікуванні того дзвінка.

Я навіть уявляв, що скажу, коли почую її голос: чи зможу не розгубитись, чи вистачить мені слів, щоб висловити все, що відчуваю?

Бо що можна сказати тій, через яку в мені прокинулось життя?

Я репетирував мовчки, усміхаючись до себе, як хлопчисько, що вперше закохався.

Навіть найпростіші речі здавались частиною цього дня.

Навіть шум дощу за вікном звучав як музика — його акомпанемент нашій історії.

Я відчував, що сьогоднішній день — не звичайний.

Що саме сьогодні має статися щось важливе.

І хоч телефон ще мовчав, я був певен — вона напише, вона зателефонує, бо між нами вже є щось більше, ніж випадковість.

Є нитка, що з’єднує наші душі — тиха, невидима, але міцніша за все, що я знав до цього.

Робота підходить до завершення, і я збираюсь до дому колеги мені, ще сказали перед виходом з роботи, а ти справді змінився. Я лише усміхнувся у відповідь, не заперечуючи й не підтверджуючи, бо що я міг сказати? Як пояснити, що змінився не я — а світ навколо мене? Що просто з’явилась вона, і все стало іншим.

Колеги ще жартували, мовляв, у тебе, мабуть, або підвищення, або хтось з’явився у серці. Я лише знизав плечима, але всередині мене все співало, бо їхні слова були правдою, навіть якщо вони не знали, наскільки.

Я повільно вимкнув комп’ютер, зібрав речі, і поки всі розходилися, я стояв біля вікна, дивився, як сутеніє.

Місто наповнювалось золотом ліхтарів, а в мені — очікуванням.

Кожен світловий відблиск за вікном нагадував мені про неї: теплий, ніжний, трохи далекий — але живий.

На вулиці пахло осінню. Повітря було свіже, прохолодне, і вітер, здавалось, шепотів мені: “Сьогодні”.

Я глибоко вдихнув, відчув, як серце билося швидше — ніби наближався до чогось важливого, до того, чого чекав усе життя.

Йшов дорогою додому, дивився на людей навколо, але вони всі здавались мені тінями.

Бо для мене був лише один справжній світ — той, де є вона.

І сьогодні, я це відчував, цей світ стане ще ближчим.

Кожен крок лунав у тиші вечора, ніби відраховував хвилини до того моменту, коли знову почую її голос.

І хоч навколо панував звичайний день, у мені вже розквітала магія — магія очікування, надії й любові, що робить навіть буденність — святом. Я закоханий і моє кохання, мої почуття на вічно на завжди.