Розділ 34

Ранок був чудовим, я люблю дивитись,у тихе, ще сонне небо. Повітря було прозоре, майже холодне — таке, яким дихаєш і ніби відчуваєш, як воно проходить крізь душу. Мені не спалося. Сон, який здався пророцтвом, не давав спокою. Усе було занадто реальним — запахи, дотики, навіть голос її сміху.

Взяв швидко телефон, провів пальцем по екрані — там світився її профіль, знайомий до болю. Думка виникла раптово, але така щира: "Я маю їй написати. Хай знає. Хай відчує, що ми й у снах не розлучені."

Відкрив чат і завмер. Пальці тремтіли, але серце билося спокійніше, ніж завжди. Немов хтось поруч поклав руку на плече, мовчки підтримав.

 “Привіт, Олівія.

Я мусив тобі написати. Сьогодні снилось щось дивне. Але не страшне — світле, тепле. Ми там були разом, і я прокинувся з відчуттям, ніби ти справді була поруч. Ні, це не просто сон. Це знак. Я відчув тебе. Я не знаю, чи ти спала спокійно, але мені здається, ми снились одне одному…”

Зупинився, подивився на слова — у кожній літері було щось живе, як пульс. Усміхнувся сам до себе: “От і все. Хай знає.”

Відправив повідомлення і на мить заплющив очі. Усередині розлилося дивне тепло — таке, яке не приходить від кави чи сонця, а тільки від думки, що десь там, є вона. І, можливо, теж сидить зараз біля вікна, читаючи мої слова, мов молитву, а може ще спить о точно забув спитати, але точно ще спить принцеси сплять довго, і з ранку так раненько не прокидаються подумав я. Вона ж принцеса така одна на землі.

Я усміхнувся, дивлячись у сіре ранкове небо, де перші промені пробивали туман, наче хтось відкривав завісу між мрією й реальністю. Десь там, за сотнями кілометрів, можливо, вона й справді ще спить — у тихому світі своїх снів, де їй тепло й спокійно.

Мені хотілося бути тим світлом, що торкається її повік, щоб вона прокинулась з усмішкою. Хотілося прошепотіти їй крізь вітер: «Добрий ранок, принцесо. Світ уже сумує без тебе.»

Я сидів, обійнявши телефон, наче він міг передати хоч частинку того, що я відчував. Тиша в кімнаті була священною. І в ній, між серцебиттям і диханням, народжувалась думка — що, можливо, саме такі миті й є справжнім життям: коли просто чекаєш, щоб прокинулась вона.

Якби вона була зі мною… якби світ дозволив хоч день прожити поруч — я б не відпускав її ні на мить. Ми б зустрічали ранок разом: я б тихенько прокидався раніше, щоб бачити, як вона спить.

Її волосся, розсипане по подушці, мов золото, що зійшло з неба; дихання рівне, спокійне, — і я б боявся навіть поворухнутись, аби не злякати цю тишу.

Я б торкався поглядом кожної рисочки її обличчя, мов запам’ятовував картину, що малює саме життя.

Я б варив каву для неї — не тому, що треба, а тому, що хотів би зробити її ранок трохи кращим. І коли вона відкрила б очі, я б прошепотів: «Олівія, я вдячний Богові, що ти — є.»

Бо що може бути прекраснішим за мить, коли дивишся на кохану людину і розумієш: саме в ній — твій дім, твій спокій, твоє життя. Задумався як час йшов швидко, а мені на роботу. Усе проходило добре час від часу дивився на телефон чи не написала моя найдорожча, але поки не було відповіді, і так наставав вечір.

Приїхав до дому ще не встиг переступити поріг, ще не встиг навіть зняти куртку, як екран мого телефона засвітився. Сповіщення.

Ім’я — Моє Життя.

Моє серце вмить підскочило, наче хтось торкнувся до нього теплом після довгої зими. Я відкрив повідомлення — і побачив її слова:

«Вибач, мала багато роботи, не могла відписати. Це неймовірно, неймовірний сон. Мені теж щось снилось, але я вже забула, якщо чесно. Якщо завтра матимеш час — можемо поговорити.»

Перечитавав це повідомлення разів п’ять, може й більше.

Кожне слово було для мене, як подих весни після дощів. Вона пам’ятає. Вона думає. Вона хоче поговорити.

Наче маленьке диво — і я посміхнувся, не стримавши тієї радості, що вирвалась зсередини.

«Завтра…» — повторив я тихо, ніби боявся злякати цю мить.

І в ту секунду мені здавалося, що навіть тиша навколо слухає ці слова.

Не стримавши посмішки, я натиснув на її ім’я, пальці самі почали набирати слова, ніби їх мені диктувало серце.

Довго не роздумував — не хотів, щоб моя принцеса чекала, бо кожна мить мовчання між нами здавалась вічністю.

Я написав:

«Добре, світло моєї душі. Чекатиму з нетерпінням завтрашнього дня, щоб якнайшвидше почути твій голос, без якого я не можу жити.»

Натиснув «надіслати» — і в ту ж мить відчув, як ніби весь світ засвітився м’яким золотом.

Я був такий щасливий, що не міг усидіти на місці — встав і почав кружляти по кімнаті, сміючись сам до себе, немов хлопчисько, який нарешті доторкнувся до своєї мрії.

Музики не було, але вона звучала всередині мене.

Кожен крок, кожен подих, навіть стукіт серця — усе співало її ім’я.

Я танцював серед тиші, а дощ за вікном підспівував мені своїм ритмом, і мені здавалося, що саме небо теж радіє за нас.

Дуже сильно вже хотів написати їй: «кохана», розповісти про все, що нуртує в мені, як сильно вона мені потрібна…

Але стримав себе — рано, не час. Серце б’ється, хоче вирватись назовні, а я лише тихо усміхнувся й поклав телефон. Навіть вечеряти не хотів, наче вона мене нагодувала, справді їсти не хотів а радів від щастя 

Ліг спати з думками про неї, про завтрашній день, коли знову почую її голос.

І заснув щасливим — із відчуттям, що життя нарешті має сенс.