Розділ 33

Вечір прийшов тихо, без вітру, лише з лагідним шелестом листя під вікном. Я сидів у своїй кімнаті, дивився на телефон і не міг повірити, що це сталося насправді. Її голос ще лунав у мені, наче музика, що ніколи не закінчується. Я ловив себе на тому, що посміхаюся просто так — без причини, хоча причина була. Вона.

Кожне її слово я пам’ятав, ніби воно було вигравіруване в мені. І те, як вона сказала «Можемо, просто без поспіху» — то була не просто згода, то був промінь, який пробив темряву моїх сумнівів. Я зрозумів: не дарма все. Не дарма ці дні, ночі, молитви, вірші й очікування. Бог почув.

Я підвівся, підійшов до вікна. Небо було чистим, як після довгої бурі, й у тому спокої я відчув її присутність. Наче десь там, за тисячами кілометрів, вона теж дивиться в небо й думає про мене.

Я зітхнув і прошепотів:

— Олівія… ти навіть не уявляєш, як сильно змінила мене цією розмовою.

Потім сів за стіл, відкрив зошит і почав писати — не вірші, а лист. Просто потік думок, у якому було все: вдячність, трепет, віра. Хотів зберегти кожне відчуття, щоб потім перечитати й знову пережити.

«Коли ти сказала “привіт”, — писав я, — у мені все зупинилося. Ніби світ замовк, щоб я почув лише тебе. Твій голос — він не просто звук. Він — спокій, ніжність, і водночас сила, яка здатна підняти мене навіть з попелу. Я тепер розумію, що все, через що пройшов, вело саме до цієї миті. До тебе.»

Я зупинився, провів рукою по сторінці. Серце билося швидко, як у хлопця, який уперше в житті закохався. Може, так воно і є. Бо це почуття не старіє.

Я вийшов на двір, у темряву, де пахло осіннім листям і вологістю землі. Легкий вітер торкався обличчя, наче її дотик. Я дивився на зорі й усміхався. Усе було спокійно. І вперше за довгий час я не чекав — я просто жив, знаючи, що вона є.

Тієї ночі сон прийшов тихо, як тепла хвиля. Без попередження, без шуму — просто обійняв мене, і я вже не відчував тіла, лише легкість і спокій.

Я стояв посеред широкого поля, залитого місячним сяйвом. Навколо — безмежна тиша, така чиста, що чути було, як дихає вітер. І раптом вона — Олівія — з’явилася переді мною. У білому, світлому, немов сама зроблена з того місяця. Її волосся ледь колихалось від подиху вітру, а очі світилися так, як світяться ті, хто несе у собі щось вічне.

Вона підійшла повільно, і кожен її крок залишав на траві слід світла.

— Міране, — сказала вона м’яко, — ти мене кликав…

Я мовчав, бо слова не могли передати того, що відчував. Серце билося так, що, здавалося, зараз розіб’ється від щастя.

— Так… я кликав, — прошепотів я. — Щоразу, коли закриваю очі, думаю про тебе.

Вона усміхнулась — тихо, сумно й ніжно водночас.

— Я знаю. І тому я тут. Але не сумуй, не бійся. Ми зустрінемось — коли прийде час.

Її рука торкнулась мого обличчя, і той дотик був тепліший за сонце. У ту мить я відчув, що все має сенс: усі очікування, молитви, кожен вірш, кожен подих, що зберігав її ім’я.

Довкола здійнявся легкий вітер, і з неба посипались пелюстки — рожеві, як світанок. Вона зробила крок назад, немов хотіла щось сказати, але лише глянула прямо в моє серце.

— Не зупиняйся, — тихо мовила. — Іди. Я відчуваю тебе.

Я простягнув руки, але вона вже віддалялась у сяйво. І перед тим як зникнути, прошепотіла:

— Ми — не випадковість. Ми — шлях.

Коли я прокинувся, на серці було дивно спокійно. Ніби після бурі — лише ясність і тиша. Я лежав, дивився у стелю й шепотів:

— Дякую, Боже, що показав мені її навіть у сні.

Я лежав, не відкриваючи очей, ніби боявся, що, прокинувшись, розвію те диво, яке щойно пережив. Я хотів, щоб той сон тривав вічно. Щоб вона залишилась — поруч, у світлі, в дотику, у тих словах, що відлунюють досі в серці. Хотів, щоб її голос не зникав, щоб її усмішка була поряд, щоб її очі знову дивились у мої. Бо там, у сні, я відчував справжнє — спокій, гармонію, любов без страху і без відстаней.

Але ранкове світло почало повільно прориватись крізь штори, торкаючись обличчя. Світ за вікном прокидався, і я розумів — вона вже десь далеко, але її присутність залишилась у мені, глибоко, як теплий вогонь.

Я сів на ліжку, провів рукою по волоссю і вдихнув на повні груди. Повітря здавалося іншим — чистішим, живішим.

— Олівія… — прошепотів я, — якби ти знала, як мені хочеться тебе обійняти.

Я не просто прокинувся — я воскрес у вірі. У вірі, що все має сенс, що наші душі переплетені невидимими нитками, і навіть якщо між нами кілометри, — вона поруч.

Того ранку я відчував силу. І навіть звичайні речі здавались особливими: запах кави, промінь сонця, шелест вулиці. Бо кожна мить нагадувала — живи, дихай, твори, вона відчує.

Взяв телефон, провів пальцем по екрану — її ім’я засвітилось. Моє життя. Усміхнувся і подумав:

"Ні, це не просто сон. Це знак."

Присів на ліжко, тримаючи телефон у руках, і відчував, як серце билося гучніше, ніж будь-коли. Усе навколо здавалося наповненим якоюсь невидимою енергією — мовби саме повітря шепотіло її ім’я. Я дивився на екран, на ці два слова “Моє життя”, і розумів — усе це не випадково. Те, що я відчуваю, що вона з’явилась, що цей сон був таким реальним — усе це має значення.

Я підвівся, підійшов до вікна. Небо після ночі було чистим, прозорим, і в кожному промені світанку мені вбачався її слід. Може, вона теж зараз прокидається, готує каву, думає про свої книги, і, можливо, хоч на мить згадує мене?

Ця думка змусила мене усміхнутися — щиро, з глибин душі.

Я торкнувся серця, ніби намагаючись втримати це відчуття всередині.

— Дякую, Боже, — прошепотів я, — за те, що дав мені її. За цей знак. За цю любов, яка стала моєю дорогою.

Того ранку я зрозумів одне: навіть якщо світ колись зміниться, навіть якщо все довкола зникне, я ніколи не відпущу її з серця.

Бо вона — не просто частина мого життя. Вона і є саме життя.