Розділ 32

Ранок був туманний, ніби саме небо приховувало щось від світу. Краплини роси висіли на кожній травинці, мов крихітні дзеркальця, що відбивали перші сонячні промені. Повітря пахло осіннім спокоєм і сирістю — тим запахом, який завжди нагадував мені про новий початок.

Я сидів біля вікна, тримаючи в руках чашку гарячої кави, коли телефон несподівано здригнувся. Серце різко зупинилося на мить, а потім ударило так сильно, що я ледве втримався від того, щоб не впустити чашку. Повідомлення. Від неї. Від Олівії.

Пальці затремтіли, коли я натиснув на екран.

«Привіт. Як справи? Якщо можеш говорити, давай поговоримо».

Я перечитував ці слова знову і знову, не вірячи, що це дійсно сталося. Кожна літера, кожен знак — як подих життя, що вривається в моє серце після довгих днів мовчання. Я посміхнувся так щиро, як, мабуть, не посміхався роками. Усе навколо — і туман, і холод, і безмовність світу — раптом стало неважливим. Було тільки одне: вона написала.

Я не відразу відповів. Просто сидів, вдихаючи це відчуття. Воно було подібне до дивного тепла, яке розливається по тілу, коли бачиш сонце після бурі. Мене накрила хвиля спогадів — усі ті вечори, коли я дивився на небо, коли шукав її серед мільйонів облич, коли писав їй вірші, не знаючи, чи колись вона їх прочитає. І ось тепер — вона тут. На іншому кінці екрана.

Я вдихнув глибше, відчуваючи запах кави і вологого повітря. У голові крутилися слова, але я боявся написати щось не те, щось, що зруйнує цей момент. Хотілося сказати все одразу — як я чекав, як вірив, як боявся не дочекатися. Але замість цього я просто написав:

«Привіт, Олівія. Я так радий тебе бачити. Як ти?»

Натиснув «надіслати» й завмер, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Усе в мені змінилося — ніби всередині запалили світло.

Телефон лежав на столі, а я не міг відвести від нього погляду. Усе довкола стихло — навіть туман, здавалося, зупинився у повітрі, слухаючи цей момент. Я відчував, що це не просто повідомлення. Це — перший подих нового життя, нової історії, де ми, можливо, знову знайдемо одне одного.

Тут телефон завібрував так різко, що я ледь не перекинув чашку кави. Серце стрибнуло, як птах, що вирвався з клітки. На екрані світились два слова — Моє життя. Саме так я зберіг її номер. Олівія.

На мить я просто дивився на екран, ніби боявся доторкнутись, щоб не злякати цей момент. Світ навколо зупинився. Годинник перестав цокати, туман за вікном застиг, навіть кава в чашці здавалась нерухомою. І тоді я натиснув «прийняти».

— Привіт... — пролунав її голос.

Я завмер. Це не просто голос. Це мелодія, яку я шукав усе життя. М’яка, як ранкове світло, ніжна, мов подих весняного вітру. У ній було щось до болю рідне, таке тепле, що в одну мить мені здалось — ось воно, щастя.

— Як ти? — запитала вона, і в цих двох словах я почув усе: турботу, цікавість, трохи хвилювання, ніби й вона боялась цього моменту.

Я вдихнув. Повітря стало важким від емоцій. Серце билося так гучно, що я майже чув його удари у вухах.

— Добре, — відповів я, ледь стримуючи усмішку, — тепер добре.

Її тихий сміх, що пролунав у відповідь, був схожий на шелест дощу по листю. Ніжний, чистий, живий. Я слухав, боячись пропустити хоч один звук.

Мені хотілось говорити без зупину — про все, що було в душі, про ті довгі ночі очікування, про кожну думку, яка крутилась навколо неї. Але я мовчав. Просто слухав.

Вона розповідала про свій день — звичайні речі, але для мене це звучало як казка. Я ловив кожне слово, кожну паузу, наче дорогоцінний дар. Її голос мав щось незбагненне: ніби торкався душі, розтоплював у мені лід, який я носив роками.

І в цю мить я зрозумів — ось він, той шанс, про який я просив, коли падав зорепад. Один із мільйонів. І він — мій.

Вона засміялась тихо, ніжно, так, що мені захотілось знову заплющити очі й просто слухати — в її сміху було щось, що лікувало.

— Дякую тобі, — сказав я, і кожне слово було наче видих після довгого утримування повітря. — За те, що повірила мені… у мої почуття. Бо вони справжні, Олівія. Не вигадані, не книжкові — живі. І те, що ти дозволила мені з тобою поговорити, для мене — більше, ніж я можу пояснити словами.

Вона відповіла спокійно, але в її голосі чулось тепло:

— Я відчуваю, що ти щирий. І це… рідкість.

Ми говорили, здавалось, вічність. Хвилини перетікали у години, а слова — у мовчання, яке не було порожнім. Ми говорили про все: про книги, сни, дитячі спогади, про дощ, що нагадує самотність, і про віру — ту, що тримає навіть тоді, коли здається, що все втрачено.

Час промайнув непомітно. Я чув, як десь у фоні клацнули клавіші — вона, мабуть, відкрила документ, готуючись редагувати свою книгу.

— Мушу йти, — сказала вона тихо. — Треба працювати, ще багато тексту.

Я на мить мовчав, не хотів відпускати.

— Добре, світло моєї душі, — сказав я, всміхнувшись у слухавку. — Дякую тобі за все. Якщо ти не проти, ми можемо спілкуватись… хоч іноді. Я розумію — ти зайнята, але дозволь хоч іноді чути тебе.

Було коротке мовчання. Потім її голос, теплий, м’який, трохи втомлений:

— Можемо, — відповіла вона. — Просто без поспіху. Усе в свій час.

І зв’язок урвався.

Я сидів ще хвилину, дивлячись на темний екран телефону, і усміхався. Бо навіть якщо зараз усе затихло,всередині мене продовжувалось сяйво — таке ж, як від її голосу.