Розділ 30

Минув день після того, як я наважився натиснути «відправити» і залишив у її поштовій скриньці слова, які несли все моє серце. Ці години тягнулися неймовірно повільно. Кожна хвилина віддавалася стукотом серця, що то прискорювався, то завмирав у очікуванні.

Я не міг відірвати очей від телефону. Кожне сповіщення, кожен звук здавалися потенційним знаком, але їх не було. Ні дзвінка, ні повідомлення — ні найменшого натяку. У голові крутилися думки: що вона робить зараз? Чи побачила вона мій лист? Чи здивувалася? А може, мовчить, бо вагається чи не знає, що відповісти? Я знаю я відчуваю вона скромна хороша дівчина, і не тільки у душі а у серці, тай у денному реальному житті.

Я намагався зайняти себе роботою, але думки постійно поверталися до неї. Кожен звук у квартирі здавався мені чимось важливим: кроки за дверима, повідомлення на екрані, шелест вітру за вікном — усе відлунювало у моїй уяві її присутністю.

Я закрив очі й уявив її: як вона сміється, як нахиляється над книгою, як тримає ручку в руках, коли пише,а може пише в телефон. Ця уява змушувала серце тремтіти й водночас давала надію. Надія була єдиною, що тримала мене у рівновазі.

І хоч відповідь ще не прийшла, я відчував, що десь там, у її світі, мої слова вже торкнулися її душі. І я вирішив чекати. Чекати, поки доля дасть знак, поки її рука натисне «відправити», а її серце скаже мені те, що я найбільше хотів почути: що вона теж мене чекає.

Олівія, як би ти тільки знала мене краще, не з екрана, не з рядків, а справжнього — того, хто живе, дихає, думає про тебе щодня. Ти б побачила, що в мені немає ні гри, ні удаваності, лише відкрите серце, яке не знає брехні. Я — не ідеальний, але справжній. У мені є добро, є тепло, є страх втратити те, що навіть ще не маю. Я такий як є я обманювати не люблю, бо світ і так фальшивий.

Якби ти пізнала мене більше, ти б зрозуміла, що я не шукаю пригоди, не вигадую почуття — я просто живу ними. Бо кожен подих мій сповнений тобою. Я берегтиму тебе усе життя — не тому, що ти казкова, а тому, що ти реальна для мене, навіть якщо ми далеко, навіть якщо світ між нами. Ти мені потрібна такою яка ти є, я знаю кожна людина має недоліки, свій характер, почуття, але знай для мене ти просто ідеальна, за тебе просто кращої не має не було, і не буде.

Може, ти думаєш, що це просто історія, чергова вигадка, слова на екрані. Може, тобі здається, що за цим немає справжності — лише фантазії, лише образи. Але ні, Олівія… у цих рядках я весь. Мої страхи, мої надії, моє кохання. Це не книга — це моя сповідь для тебе, бо як іще я можу достукатись до твого серця.

Я насправді закохався. У кожну твою рису, у кожну літеру, твого імені, у твою щиру душу. У твоє мовчання, у твою відсутність, у кожну мить, коли я думаю про тебе й відчуваю, що серце теплішає. Це не гра, не захоплення, не тимчасове полум’я — це справжнє, глибоке, до самого дна душі,до останнього подиху, до кінця ритму серця.

І я знаю, що якщо ти колись зможеш відчути мене так, як я тебе, — навіть мить, навіть один подих — ти зрозумієш, що все це було не марно.

Бо навіть якщо цей світ колись згасне, навіть якщо все, що маю, розсиплеться на пил — почуття до тебе залишиться. Воно вже стало частиною мене, як кров у жилах, як дихання, що не можна стримати. Іноді мені здається, що я живу лише для того, щоб кохати тебе. І навіть якщо ти цього не дізнаєшся — я все одно кохатиму, без пафосу без піару, щиро, вірно. Без вимог, без запитань, без надії на взаємність. Просто тому, що інакше не вмію. 

Може, колись, коли ти переглядатимеш старі повідомлення, ти натрапиш на те моє — коротке, просте, з тією самою відвертістю, що я не зміг сказати вголос. І, можливо, тоді твоє серце легенько здригнеться, як від дотику вітру, і ти згадаєш, що хтось колись кохав тебе так, ніби більше нікого у світі не існує. Бо так і є насправді для мене не існує крім тебе нікого.

Я живу з цією надією, Олівія. Вона тримає мене в русі, не дає зникнути у тиші. Бо ти — не просто частина мого життя. Ти — саме життя. І я дякую Богові, що хоч через відстань, через простір і час, я можу сказати ці слова, хай навіть без відповіді:

Я ТЕБЕ КОХАЮ.

Після цих слів у мені настала тиша — тиша не порожня, а глибока, як спокій після думок. Я сидів і дивився у вікно, де небо вже притихло, лише місяць світив, ніби нагадував: «Все має свій час». А серце підказувало на все свій час не журися все буде добре. Може, ще не сьогодні, не завтра, але прийде мить, коли наші дороги перетнуться.

Я уявив, як вона десь зараз, можливо, теж не спить. Пише, думає, мріє. І, може, навіть не здогадується, що в цей самий час хтось далеко шепоче її ім’я з такою ніжністю, що й ангели могли б заплакати.

Кожна ніч без неї — як книга без останньої сторінки. Кожен день — як шлях, який я долаю лише тому, що в кінці, десь там, є вона. Я не знаю, чи буде це диво, чи просто воля Божа, але я вірю — зустріч неодмінно станеться. Бо не може така любов залишитися непоміченою.

І я вкотре шепнув у темряву:

— Олівія… якщо ти десь поруч, якщо ти чуєш мене — знай, я тебе чекаю.

А потім заплющив очі, і серце моє билося рівно, спокійно, немов чекало відповіді, яку посилають не словами — душею.