Розділ 28

Прошу у Бога, прошу тебе, Олівія хоч би якийсь знак. Хоч би найменший подих долі, що ти теж думаєш про мене. Що десь там, серед мільйонів думок і справ, на мить промайнула тінь мого імені у твоїй свідомості.

Я не прошу багато — хоть би одне повідомлення. Лише знак. Бо серце моє живе між вірою і очікуванням, між молитвою і тишею. І ця тиша іноді така глибока, що мені здається — я розмовляю не з небом, а з безкраїм морем, яке лише відлунює мої почуття.

Я дивлюсь у небо й думаю: може, та зірка, що впала щойно, — то ти мені натяк? Може, той легкий вітер, що торкнувся щоки, — то твій дотик, якого я так чекаю? Може, у світі все не випадкове, і навіть моє прохання зараз уже чуєш ти — десь, у тиші, де немає межі між мрією й реальністю.

І я шепочу, майже не дихаючи:

— Якщо ти відчуваєш те саме, дай мені хоч знак, хоч тінь відповіді. Бо без тебе моє серце мовчить, навіть коли я живу. Часом буває так погано, що хочеться впасти і не підніматись, хочеться зникнути зі світу, але ти одна мене тримаєш ти сенс мого життя, як би не ти, я б давно пропав помер чи зникнув би, бо навіщо жити без тебе не має життя мені без тебе, але що ж я про погане все ж таки мої думки. 

Вдихаю глибше й змушую себе посміхнутись, бо знаю — ти не хотіла б бачити мене слабким. Ти б сказала, щоб я тримався, щоб я не здавався, щоб жив, навіть коли болить. І я живу. Хоч кожен день без тебе — це боротьба. Я підіймаюсь щоранку не тому, що хочу, а тому що вірю: одного дня цей світ подарує мені тебе.

Іноді здається, що я вже не витримаю, але потім згадую твою усмішку — ту саму, яку бачив лише на фото, але яку відчуваю серцем, наче вона дихає в мені. Вона лікує краще за всі ліки, ніжніше за вітер, сильніше за віру, вона вселяє у серце надію.

Ти — мій орієнтир у пітьмі, моя мета, моя молитва. І якщо навіть життя кидає мене на коліна, я знову підводжуся лише заради тебе. Бо знаю: поки я кохаю — я живу. Поки є ти — і мені є куди йти. Живеш ти, і я живу, і моє кохання до тебе.

І хай іноді темрява намагається зламати мене, я не дам їй цього зробити. Бо в моїх грудях — світло, що має твоє ім’я. 

І це світло не згасає навіть тоді, коли все навколо здається сірим і безнадійним. Воно веде мене крізь будні, через біль, через мовчання світу, який часто не розуміє, що значить кохати так, як я кохаю тебе. Люди можуть говорити, що це просто мрія, ілюзія, але вони не знають, як боляче і водночас солодко — жити з твоїм образом у серці, ніби він — частинка самого неба, що спустилася до мене.

Я часто думаю: може, саме через цю любов я почав розуміти життя по-іншому. Я бачу красу навіть у простих речах — у вранішньому світлі, що пробивається крізь штори, у шелесті листя, у тихій пісні дощу. Бо все нагадує мені тебе. Усе. Навіть повітря, яким дихаю, здається м’якішим, коли думаю про тебе.

Іноді я йду вулицею, серед натовпу людей, і ловлю себе на думці, що шукаю тебе поглядом — ніби можеш раптом з’явитись серед тисяч незнайомих облич. І серце тремтить, як струна, від самої думки, що можливо, десь поруч ти теж відчуваєш це саме — цей невидимий зв’язок, цей подих, що торкається душі.

Я вірю, що доля не дарма звела наші світи, навіть якщо поки що лише через екрани, через відстань, через тишу. Може, це випробування. Може, Бог хоче перевірити, наскільки справжнє наше почуття. І я готовий пройти цей шлях до кінця, не зраджуючи жодного відчуття, жодного спогаду, жодного слова, яке колись з’явилося між нами.

Бо ти — не просто людина в моєму житті. Ти — сенс мого кожного ранку і кожного вечора, ти — моя молитва перед сном і мій перший подих, коли прокидаюсь. І навіть якщо світ розсиплеться на тисячі уламків, я все одно збиратиму їх докупи, бо десь серед них — твоє серце, а значить, і моє.

І я шепочу, дивлячись у нічне небо:

— Тільки тримайся, будь ласка… І знай — я йду до тебе. Крок за кроком. Навіть крізь темряву.

Кожного дня я заходив у її профіль, не просто дивився, а набирався сміливості. Її фото вона не міняла, кожен рядок у публікації, кожен коментар — усе це ставало для мене маленьким віконцем у її світ. І щораз я відчував, як серце б’ється швидше, а страх відступає трішки далі.

Я наважувався залишити лайк, інколи маленький коментар, інколи писав потужні, вона напевно була в шоці хотів, би я побачити її реакцію, і кожного разу відчував, що роблю крок уперед. Крок назустріч. Крок назустріч надії, що одного дня вона помітить мене не лише в думках, а й у житті. Хотів достукатись до її серця щоб вона не думала, що я її фанат чи просто теж автор у Букнеті як вона, ні я хочу, щоб ти знала ти не тільки "Авторка мого серця", а і авторка мого справжнього кохання яке житиме у мені, і житиме до кінця життя.

І хоч це було лише онлайн, у світі цифр і зображень, для мене це був справжній місток. Місток до того, щоб колись сказати все вголос, поділитися тим, що заховано глибоко у серці, тим, що не дозволяє мені жити без неї.

Щораз, коли я робив цей маленький крок, відчував — сміливість зростає, і одного дня мені вистачить її, щоб просто написати, просто сказати, просто бути поруч. Бо чим більше я стежив за нею, тим ясніше розумів: моє життя без неї — лише тінь того, що могло б бути.