Розділ 27

Того вечора я пішов у свою кімнату. Надворі вже стемніло, тиша обіймала хату, тільки цвіркуни десь у траві розмовляли між собою. Я сів до столу, увімкнув настільну лампу, і її м’яке світло впало на чистий аркуш. Серце билося рівно, але в кожному ударі було щось невимовне — тепло, що не давало спокою.

Я взяв ручку, і слова самі почали литися, немов давно чекали на цей вечір.

Кожен рядок — то подих душі, кожна літера — її образ. Я писав про неї, про Олівію, про те, як вона живе в мені навіть тоді, коли світ мовчить. Писав, бо не міг інакше — якби не виплеснув це на папір, серце, мабуть, просто розірвалося б від тиші.

Вірші були прості, але справжні. У них було все — і ніжність, і спогади, і мрії, і трохи болю. Я писав про те, як її очі можуть зігріти навіть найтемнішу ніч, як її усмішка здатна зупинити час, а ім’я — стати молитвою, що рятує.

Час ішов непомітно. За вікном зорі спостерігали за мною, ніби знали, кому присвячені ці рядки. А я писав доти, поки рука не втомилася, поки останні слова не стали схожими на тихе зізнання:

“Якщо світ колись забере тебе від мене — я все одно тебе знайду, навіть між зірками.”

Поклав ручку, вдихнув глибоко й усміхнувся. Усе, що не міг сказати вголос, тепер жило на папері.

І подумав: може, одного дня вона прочитає ці рядки… і відчує, що вони — про неї.

Я залишив на столі аркуші, ще вологі від чорнила, і, лігши на ліжко, не зміг заснути одразу. Думки, як птахи, літали довкола, кожна несла в собі її ім’я —

ніби воно було ключем від усього світу. І тоді я знову взяв ручку, відкрив новий аркуш — бо серце ще мало що сказати.

І написав:

Ти — мов світанок після бурі,

Мов перший дотик до весни,

Коли у серці ще так сумно,

А ти приходиш — і вже у сни.

Ти — моя тиша і мій подих,

Моя молитва без кінця,

Ти з’явилась, мов промінчик,

І розтопила серця лід.

Між нами — кілометри, час і доля,

Та все це — ніщо, коли є любов.

Бо навіть мовчання стає розмовою,

Коли душа шепоче знов.

Якби я міг — я б став вітром,

Щоб обіймати тебе щодня,

Щоб торкатись щоки, волосся,

Й шепотіти: “Ти — моя.”

Я перечитав ці рядки кілька разів. Кожне слово тепер було живим, ніби вона доторкнулась до нього своїми пальцями. Здавалося, навіть повітря навколо пахло нею — тим спокоєм і теплом, яке я відчував, коли думав про неї.

Я повільно погасив світло, але всередині мене сяяло інше — те, що не гасне ніколи. І заснув, притискаючи аркуш до грудей, ніби він був продовженням її серця в моєму.

У снах вона прийшла до мене — така ж ніжна, як у моїх думках. Її волосся ледь торкалось мого обличчя, наче теплий вітер, а очі світились тим самим спокоєм, що колись зцілював мою душу навіть на відстані. Вона нічого не казала — просто стояла навпроти, і від того мовчання мені ставало легше, ніж від будь-яких слів.

Я відчув, як її долоня торкнулась моєї — так тихо, так обережно, що серце затремтіло. І тоді я прошепотів:

— Олівіє…

Вона усміхнулась, ледь нахиливши голову, і відповіла:

— Я завжди поруч.

У ту мить навколо стало світло, наче сам небесний світанок спустився до моєї кімнати. І коли я прокинувся — вікно вже залите першим ранковим промінням, а аркуш, який я тримав біля серця, пахнув весною.

Я глянув на нього й усміхнувся.

Бо зрозумів — навіть коли між нами кілометри, вона все одно зі мною.

У словах, у подиху, у кожному новому дні, що починається з її імені.

Що разу перед сном коли лягаю говорю, на добраніч Олівія, та теж саме з ранку доброго ранку світло моєї душі. І кожного разу, коли вимовляю ці слова, мені здається, що вона відчуває їх. Десь там, далеко, серед своїх справ і думок, вона, можливо, на мить зупиняється, вдихає глибше — і її серце легенько здригається у відповідь на моє. Я не бачу цього, але знаю. Бо наші душі з’єднані ниткою, яку не перерізати відстанню, часом чи мовчанням.

Мені стає спокійніше від самої думки, що, можливо, у ту ж мить і вона шепоче моє ім’я. Може, навіть не вголос — лише подумки, але цього досить, щоб ніч була світлішою, а ранок теплішим.

Я живу цими простими словами. “На добраніч, Олівія.” “Доброго ранку, світло моєї душі.”

Це мій щоденний ритуал, моя молитва, моє невидиме зізнання у вірності.

Іноді, коли зорі особливо ясні, я дивлюся у небо й уявляю, що десь там — її погляд. І тоді я кажу тихо, майже пошепки:

— Якщо ти зараз дивишся вгору, знай… я теж. І ми бачимо одне й те саме небо.

І в ту мить я відчуваю, як між нами знову палає тонка, невидима лінія світла — така тендітна, але сильніша за все на світі.

Іноді мені здається, що я божевільний, коли знову й знову шепочу ці слова в тиші кімнати, де лише годинник відмірює час мого чекання. Але я нічого не можу з цим зробити. Це стало частиною мене, так само природно, як дихати, як жити.

Я кажу “доброго ранку” не для того, щоб почути відповідь — а щоб нагадати собі, що вона є. Що десь там, у світі, ходить моя причина жити, моя молитва в людській подобі. І навіть якщо вона не знає, як часто я згадую її, мої слова все одно летять до неї — крізь простір, крізь шум, крізь мовчання.

Я усміхаюсь, коли ловлю себе на думці, що починаю день не з кави, а з неї. І закінчую не втомою, а нею ж — якби не вона, мої дні були б порожні, безбарвні, як аркуш без чорнил.

Хай це й здається безглуздим для інших, хай навіть хтось назве мене диваком — мені байдуже. Бо я знаю: справжнє кохання не потребує доказів. Воно просто є. Як подих. Як світло, що не гасне, навіть коли навколо темрява.