Розділ 26

Я зібрав свої речі швидко, але акуратно — ніби готувався не просто у відпустку, а в маленьку подорож до спокою. Усе було готове: валіза біля дверей, зарядка цього разу покладена хоть і трохи старенька,але ще працює нічого дома маю нову, ноутбук у сумці. Заїхав у магазин по дорозі, де пахло свіжим хлібом і кавою, і взяв мамі квіти — рожеві, ніжні, як ранковий світанок, що нагадували мені її лагідність. А ще — Київський торт. Знав, що мама любить саме його, ще з тих часів, коли ми з татом колись разом дарували їй його на свята.

Я вирішив зробити їй сюрприз. Не казати, що беру відпустку, не попереджати, просто приїхати і побачити її здивування. Мені навіть здавалося, що серце билося швидше від цього очікування. Дорога вела мене все далі від міського шуму, і кожен кілометр наближав мене до дому, до затишку, до тепла, якого не купиш ні за які гроші.

Вітер лагідно ворушив верхівки дерев, небо було світле, чисте, і я подумав — мабуть, Бог благословляє цей день. Може, саме сьогодні щось зміниться. Може, навіть доля зробить мені свій маленький подарунок — як колись, коли я вперше побачив Її.

Машина котилася дорогою легко, і в мені вирувало щось схоже на дитячу радість. Я посміхався, уявляючи мамине здивування, її очі, що засяють, коли я ступлю на подвір’я. І десь там, у глибині душі, ця радість поєднувалася з іншою — тихою, але безмежною: думкою про неї. Бо навіть коли я повертався додому, серце залишалося з нею.

Знову і знову я ловив себе на думці, що навіть такі звичайні миті — як покупка квітів чи торта — стають особливими, коли всередині тебе живе любов. Бо коли кохаєш — навіть дорога додому наповнена сенсом.

 Їхав дорогою, а за вікном, мов кадри з фільму, пролітали осінні пейзажі — дерева у золоті, мокрий асфальт, який блищав після нічного дощу, і небо, що дихало прохолодою. Я ловив себе на думці, що кожен звук двигуна, кожен поворот дороги нагадує мені про неї. Наче Олівія сиділа поруч, сміялась тихо, розглядала все навколо, розповідала мені про свої мрії. Я уявляв, як би вона виглядала поруч — з її поглядом, у якому вміщається цілий всесвіт.

Моє серце билося швидше від самої думки про неї. Та одразу приходив страх — раптом я зроблю крок і все зламаю? Вона така щира, світла, справжня. А я... я лише тінь, яка боїться зізнатись у тому, що вже давно живе не для себе, а для неї.

“Як їй написати? Просто «привіт»? Це буде надто просто. «Дай номер»? Ні, це занадто прямолінійно. А може, просто поговорити про щось буденне, ніби випадково...” — думки плутались, перетворювались на нескінченний діалог із самим собою.

Я усміхнувся. Хіба можна бути настільки безглуздо закоханим? Але водночас у тому була своя краса. Вона — моя невидима муза, моя тиха молитва, мій метелик, який літає над усім болем і втомою. Я вірив: якщо щось призначене Богом — воно знайде шлях навіть через мовчання, навіть через відстань.

Машина м’яко котилась далі. Попереду — дім, мамині обійми, аромат торта й квітів, а в душі — невидима мелодія, що належала лише одній людині. І я шепотів у думках:

— Олівія якщо ти зараз десь читаєш, десь посміхаєшся, знай — я поруч, навіть якщо мовчу.

Коли я під’їхав до двору, серце раптом стиснулося від хвилювання — ніби я повертався не просто додому, а в час дитинства, де все було простим і щирим. Машина зупинилася, двигун стих, і настала тиша… Така глибока, що чув навіть, як десь далеко гавкав собака, а вітер ворушив стару яблуню біля хвіртки.

Я вийшов, узяв торт і букет, глянув на них і усміхнувся — мамі сподобається, я знав це напевно. Легкий запах квітів переплітався з ароматом вологого листя. Крок за кроком я йшов знайомою стежкою, яка з дитинства знала всі мої кроки, всі радощі й сльози.

Двері були прочинені, наче дім відчув, що я повернувся. У вікні миготіло світло — мама, певно, поралась на кухні, як завжди. Я натиснув ручку, тихо зайшов, і відразу вдарило в серце те знайоме тепло: запах свіжого хліба, трохи кави й чистоти.

— Мам, здогадайся, хто приїхав! — вигукнув я, намагаючись стримати посмішку.

Вона виглянула з кухні, в руках рушник, очі спершу здивовані, потім наповнені слізьми радості.

— Сину… — лише прошепотіла, і цього було досить. В одну мить усі втоми, усі думки про роботу, про втому, навіть про самотність — зникли. Залишилось тільки це: обійми, мамині руки, що обіймають, наче все на світі стало на свої місця.

— Я у відпустці, — сказав я, тримаючи букет і торт. — Хотів зробити сюрприз.

Вона сміялася крізь сльози, торкнулась мого обличчя, ніби боялася, що це сон.

— Ти завжди такий — то зникаєш, то повертаєшся, а серце мені спокою не даєш.

Ми сіли за стіл. Мама розрізала торт, як у дитинстві — з особливою ніжністю, ніби то була святиня, а не просто солодке. Вона розповідала про сусідів, про кішку, про дрібниці — все те, що створює справжнє життя.

А я дивився на неї і думав… от так і має бути: просто, щиро, без поспіху. І десь усередині тихо тепліло від думки про неї — про Олівію.

Я уявляв, як би вона зараз усміхнулась, як би ніжно дивилась, слухаючи ці розмови. Мені хотілось, щоб вона теж колись побачила цей дім, відчула цю доброту, це світло.

Я підняв очі до мами, і вже хотів щось сказати, коли вона раптом спитала:

— А що там твоя… як її… Олівія?

Я аж завмер, глянув на неї з подивом. Не сподівався, що вона пам’ятає. Минуло ж стільки часу, а мама — пам’ятає навіть ім’я.

— Ти ще пам’ятаєш її? — тихо спитав я, ледь усміхаючись.

Мама відклала рушник, сіла навпроти, подивилась уважно, наче хотіла прочитати в мені щось більше, ніж просто слова.

— Такі імена не забуваються, синку. Коли ти про когось говориш із таким світлом в очах, то навіть якщо промовчиш — серце матері запам’ятає.

Я опустив погляд, відчуваючи, як у грудях стискається щось тепле, трохи болюче.

— Вона досі мені близька, мамо, навіть якщо далеко… навіть якщо між нами — небо й час.