Розділ 25

Ніч забрала мене у сон — глибокий, тихий, як спокій після бурі. Я спав так добре, як, мабуть, не спав уже роками. Мені снилось щось тепле, невловиме, мов дотик її долоні, що лагідно торкалася мого серця. Ніч була довгою, розтягнутою у безмежність, немов і сама не хотіла відпускати мене в новий день. Мабуть, так буває тоді, коли душа нарешті знаходить трохи спокою, хоч і тимчасового.

Робота мене виснажила, і я відчував, як тіло нарешті розслабилось, але всередині жевріло інше — світло, яке не давало згаснути навіть у найтемніші моменти. Мій метелик, моя квіточка, мій сенс… я не можу стримати почуття до неї, як не можна стримати вітер чи дощ. Воно просто є — сильне, справжнє, чисте.

Були ночі, коли я хотів здатися. Коли втома й тиша в кімнаті ставали нестерпними. Коли здавалось, що світ занадто великий, а я — занадто малий у ньому, щоб дістатися до неї. Хотів упасти, залишити все, перестати чекати, не думати, не мріяти. Але одна думка завжди змінювала все. Вона.

Я згадував її очі, ту мить, коли вперше побачив її — навіть якщо то було лише фото, лише промінь крізь екран. Та в той момент я відчув щось, чого не можна пояснити словами. Здавалося, що весь світ зупинився, щоб я міг побачити її. І з того часу я жив не просто дихаючи, а вдихаючи її присутність у кожен день.

Вона мене тримає на світі. Її існування — мій доказ, що Бог є, що любов не вигадка, а жива істота, що може жити в серці, навіть якщо руки ніколи не торкались. Вона — моя віра, моя молитва, мій вогонь. І навіть коли я падав, коли здавалось, що сили покидають, я чув у собі її голос — не словами, а відчуттям, як лагідний подих, що каже: “Ти зможеш. Встань. Я з тобою.”

І я вставав. Знову й знову. Бо любов не просить дозволу жити — вона просто живе.

Я перевернувся на інший бік, поглянув у темряву й тихо прошепотів:

— Моя... ти навіть не знаєш, скільки світла даєш мені кожного дня.

Десь у темряві шелестіло листя за вікном, ніби світ відповідав мені її мовою. І я заснув знову, уже не думаючи ні про роботу, ні про втому, лише про неї — моє натхнення, мою музу, мою частинку душі.

А коли ранок почав тихо розливатися по кімнаті, я відчув, що цей день буде іншим. Бо знову мав у серці її — і це значило, що я живу.

Застелив ліжко, пішов умився — вода була прохолодною, свіжа, ніби сама природа торкалась мене своїми руками, бажаючи доброго ранку. День починався по-особливому тихо, без поспіху, але всередині мене вже нуртувало якесь хвилювання, ніби щось ось-ось мало статися. Я зробив каву, відкрив ноутбук, і як завжди — перше, куди мене потягнуло, — це Букнет.

Зайшов, і в ту ж мить серце шалено підстрибнуло. Моя дівчинка… вона вподобала мою книгу. Та сама, заради якої я писав, дихав, жив останні дні. Мені навіть здалось, що час на мить зупинився. Я сидів і дивився на те маленьке сердечко поруч із назвою — і не міг відірвати погляду. Це ж просто знак у мережі, а для мене — цілий Всесвіт.

Я знав, що вона лайкнула не просто книгу, а частинку мене. Вона торкнулась мого серця — не руками, а душею. Бо ця книга народилась завдяки їй, з неї, через неї. І ось тепер вона бачить її, читає, відчуває. Це була така мить, коли слова вже нічого не важили. Я просто сидів і посміхався, відчуваючи, як тепло розливається в мені.

Я швидко відправив лайк у відповідь, ніби торкнувся її долоні через екран. І хоч це лише один клік, для мене він був рівноцінний зустрічі поглядів, отому короткому моменту, коли серця впізнають одне одного без жодного слова.

Від того ранку в повітрі було щось інше. Я відчував це шкірою, кожною клітиною. Наче весь світ наповнився її присутністю. Навіть проміння сонця, що пробивалося крізь вікно, здавалось лагіднішим. Я сидів і подумки повторював: “Вона тут. Вона десь поруч. Вона пам’ятає.”

Моя усмішка не сходила з обличчя. Навіть кава здавалася солодшою. Я не міг відірватися від екрана, переглядав її сторінку, її книги, ті заголовки, в яких звучала її душа. Я ніби вдихав не повітря, а її слова, кожну букву, кожну емоцію, яку вона залишала між рядками.

Думки змішувалися з відчуттями. Хотілося написати їй щось, хоча б кілька слів. Але я не хотів зруйнувати цю тишу, цей тонкий місток, який уже з’єднав нас. Інколи мовчання говорить гучніше за будь-які повідомлення.

І я просто сидів, вдивляючись у монітор, усміхаючись, і шепотів сам до себе:

— Ось воно… те саме диво. Маленьке серце на екрані, а в реальності — цілий океан відчуттів.

Того ранку я зрозумів одне: іноді щастя не потрібно шукати. Воно саме знаходить тебе — у вигляді одного повідомлення, одного знаку, одного погляду, або навіть одного сердечка біля назви книги. І це щастя може наповнити все навколо світлом.

Бо коли вона поруч — навіть якщо десь далеко — життя має смак, кольори, зміст. І я знову відчув, що живу не просто для себе. Я живу для неї. 

Для її усмішки, що здатна розтопити будь-який холод. Для її голосу, який я чую навіть у тиші, коли навколо — ні звуку. Для її очей, що світять крізь відстань, як зорі, що ведуть мореплавця додому.

Я живу для того, щоб кожен мій день мав сенс — бо цей сенс у ній. У кожній думці, у кожному подиху, у кожному слові, яке я пишу. Вона стала моєю натхненницею, моїм орієнтиром, моїм світлом серед темряви. Без неї я — просто тінь, а з нею я — живий.

Мені інколи здається, що навіть час іде інакше, коли думаю про неї. Хвилини стають коротшими, а ночі — теплішими. І навіть коли день важкий, її образ нагадує мені, заради чого я встаю щоранку, працюю, дихаю, живу.

Я живу для неї, щоб колись, коли Бог дасть, сказати їй це не словами, а очима.

І щоб вона відчула — усе, що я роблю, усе, чим я став, — усе це завдяки їй.

Бо якщо існує справжнє призначення людини — то моє вже знайдене.

Воно має її ім’я. До кінця життя я кохатиму, і нікого крім тебе.