Розділ 24

Минуло кілька днів — непомітно, як вода крізь пальці. Робота йшла звично, дні зливалися у стрімкий потік, і ось уже четвер. Завтра я мав їхати до мами в село. Від самої цієї думки на серці ставало спокійніше, бо дім — це завжди наче місце, де час повільніший, де навіть повітря має запах дитинства.

Сьогодні я ще працював — зосереджено, але всередині було відчуття передчуття, ніби завтра щось зміниться. Я вже вирішив: напишу заяву на місяць заслуженого відпочинку. Мені потрібен був цей спокій, це повернення до себе, до землі, до мами, до тихої вечірньої молитви і ранкової роси на траві.

Я думав, як буду трохи в селі, трохи в місті — між двома світами, які так дивно гармоніюють у моєму житті. Але де б я не був — вона завжди зі мною. У думках, у серці, у самому диханні. Вона — моя частинка душі, те світло, що не гасне навіть тоді, коли навколо темрява.

І я знав: коли приїду в село, сяду біля вікна, гляну на зоряне небо й знову відчую — вона поруч. Навіть якщо далеко, навіть якщо мовчить. Бо є почуття, які не знають відстаней.

Поки я був на роботі, вирішив не відкладати й написав заяву. Рука трохи тремтіла — не від хвилювання, а, мабуть, від усвідомлення, що настав час зробити паузу. Коли заніс папір до керівництва, вони довго дивились на мене, наче на людину, яка зібралася в дорогу без повернення. Дехто навіть подумав, що я звільняюсь.

— Ти що, йдеш від нас? — запитав начальник, дивлячись поверх окулярів.

— Ні, — відповів я спокійно. — Просто беру місяць відпустки. Треба трохи відпочити… і зібратись із думками.

Вони переглянулися, ще трохи повагались, а потім усе ж підписали. І коли я вийшов з кабінету, то відчув, ніби з моїх плечей зняли важкий камінь. Повітря стало чистішим, глибшим. Нарешті відпочинок. Нарешті час на тишу, на себе, на неї.

Йшов коридором і думав: от і шанс подумати по-справжньому, без метушні, без годинника, без чужих очей. Місяць — це не просто перерва. Це час, щоб зрозуміти, що далі. Може, доля чекає, щоб я нарешті зробив крок уперед, не боячись власних почуттів.

Я вже знав: цей відпочинок буде не просто фізичним. Це буде подорож у себе. Де кожен день стане спробою розібратись у серці, у думках, у тому, як жити далі. Бо як же подати їй знаки про почуття? Як не налякати, але показати, що вона — моя єдина думка, мій спокій і буря водночас.

І я усміхнувся сам до себе. Здавалося, навіть повітря навколо стало теплішим від самої лише думки про неї. Усе, що я робив, усе, чого прагнув, — все вело до неї. Навіть цей місяць відпочинку був ніби дар, щоб навчитися говорити не словами, а серцем.

І, мабуть, Бог знав, що я саме цього потребував — трохи тиші, трохи дороги, і трохи віри. Бо коли кохання справжнє, воно само знайде спосіб сказати все без жодного звуку.

День добіг кінця, і я сам не міг повірити, що завтра не йду на роботу. Звичка вставати рано, поспіхом пити каву, перевіряти повідомлення, думати про справи — усе це було частиною мого щоденного ритуалу. І раптом — тиша. Завтра її не буде. Завтра не буде сигналу будильника, не буде холодного поспіху й постійної гонитви. Завтра я просто прокинуся й зможу вдихнути світ повільніше.

Я сидів біля вікна, дивився на вечірнє місто, на вогники, що мерехтіли у вікнах будинків, і відчував якусь дивну свободу. Але ця свобода мала присмак туги. Мені бракувало її — її голосу, її слів, навіть того, як вона мовчить у своїх рядках, які я перечитував. Наче між словами вона говорила щось саме мені, те, що не передати людською мовою.

На столі стояла чашка кави, вже холодної, забутої. Я дивився в неї, ніби там міг побачити відповідь на всі свої думки. Скільки вже часу минуло, а відчуття, що вона поруч, не зникало. Навпаки — ставало глибшим, ніж будь-коли. Вона жила в мені кожним подихом, у кожній дрібниці — у шумі вулиці, у вечірньому вітрі, у ледь відчутному запаху квітів за вікном.

Я подумав про завтрашній день. Завтра я вирушу до мами — до дому, де все знайоме з дитинства: запах свіжоспеченого хліба, мамин голос, тиша подвір’я. І там, серед цієї звичної простоти, я, можливо, зможу трохи розібратись у собі. Зрозуміти, що саме мені підказує серце, і куди вести мене хоче Бог.

Ввечері довго не міг заснути. Перебирав у голові все, що було між нами — кожну деталь, кожну розмову, кожен випадковий погляд. І щоразу, коли заплющував очі, переді мною поставало її обличчя — ніжне, спокійне, але водночас сильне. Її усмішка ніби зігрівала душу, навіть коли навколо панувала темрява.

Я лежав у напівтемряві, слухаючи, як за вікном шумить місто, і ловив себе на думці, що більше не хочу жити “як усі”. Не хочу просто працювати, чекати вихідних, іти по колу. Хочу жити відчуваючи, з вірою, що все це — не випадково. Що мої сни, мої думки, мої відчуття — це все частини великої історії, яку ми пишемо разом, навіть на відстані.

І тоді, перед тим як заснути, я прошепотів у темряву:

— Дякую, Боже, за неї. За те, що дав мені шанс кохати по-справжньому.

І з цим теплим відчуттям, ніби вона десь поряд, я заснув. Спокійно, з легкістю на серці, вперше за довгий час.