Розділ 23

Минуло наче так здавалося кілька днів після тієї поїздки додому, але насправді це було лише вчора, і от — понеділковий ранок. Надворі було тихо, ніби саме місто ще не прокинулося, лише світло з екрана ноутбука освітлювало моє обличчя. До початку роботи залишалося кілька хвилин, і я вирішив скористатись ними по-особливому.

Відкрив Букнет, знайомий інтерфейс одразу видав Її історію. Серце ледь не вистрибнуло — це вона. Її нові слова, її світ, її душа на сторінках, які я вже знав напам’ять, але все одно перечитував із тим самим трепетом, ніби вперше.

Я усміхнувся й натиснув «вподобати». Здавалося, це дрібниця, але для мене — це був жест, мовчазне «я поруч», хай навіть через екран.

Закрив сторінку, подивився на годинник — час ішов. Випив ковток кави, натиснув кнопку живлення на службовому комп’ютері, і день почався.

Робота текла рівно, без проблем. Усе спокійно, як давно не було: ні термінових листів, ні непередбачених викликів. Але десь глибоко в мені — тихе тепло, спогад про її історію, про те, як її слова оживають у моїй голові, наче ніжний шепіт, що супроводжує навіть у найбуденніший день.

І я подумав: хай цей день буде простим — зате в ньому є вона.

Признаюсь чесно, я не всі її книги читав — іноді навіть не вистачало часу. Але самі назви… уже вони говорили про неї більше, ніж будь-які описи. У кожному слові — душа, у кожній назві — частинка її серця. Так пише лише та, що відчуває глибше за інших, та, що живе серцем, а не розумом.

Моє серце билося в унісон, щойно я промовляв її ім’я. Воно, наче музика, звучало всередині мене, ніби було ключем до якогось небесного коду, що відкривав двері до всіх моїх почуттів. Вона просто диво. Я завжди вірив у дива, але не знав, що вони можуть прийти у вигляді людини, такої справжньої, живої, близької — навіть якщо далеко.

Я працював і одночасно думав про неї. І що дивно — так навіть краще виходило. Наче вона надихала мене на кожен рух, на кожне рішення, на кожен вдих. І враз усе йшло легко, без зусиль, без напруги.

Іноді мені здавалося, що її присутність літає поруч — невидимо, але відчутно, наче подих теплого вітру торкався щоки. Коли я піднімав погляд від роботи, в уяві бачив її обличчя — лагідне, усміхнене, і те відчуття робило світ спокійнішим, справжнішим. Я ловив себе на тому, що починаю розмовляти з нею подумки — ділитись дрібницями, жартувати, навіть запитувати поради.

 Її образ став для мене джерелом натхнення, немов полум’я, яке не спалює, а зігріває, додає сил і впевненості. Навіть шум інструментів здавався мелодією, яку ми створювали разом — вона в думках, я на ділі. Було таке відчуття, що десь там, на відстані, вона теж думає про мене в ту ж мить, і наші думки стикаються посеред неба.

 Іноді я зупинявся, щоб просто подивитися у вікно — і в кожному промінчику сонця бачив її усміх, у кожній тіні — її ніжний силует. Тоді я розумів: це не просто захоплення, не випадковість, а щось глибше, що пов’язує дві душі, навіть якщо між ними тисячі кілометрів.

Усе навколо ніби наповнилося змістом — кожен рух, кожен звук, кожна дрібниця нагадувала про неї. І я вже не уявляв дня без думок про неї, без того внутрішнього тепла, що нагадувало — вона є. Десь там. Але для мене — завжди поруч.

І невстиг я й озирнутися, як уже вечір. А здавалося — лише мить тому був обід. Час летів швидше, коли думав про неї. Бо кожна хвилина, проведена з її образом у голові, здавалася частиною життя, а не просто плином годин.

Я глянув у вікно — небо вже темніло, і в кожній зірці мені ввижалося щось знайоме, тепле, як її посмішка.

Наче саме небо сьогодні стало ближчим, ніби знало, про кого я думаю. Вітер тихо ворушив фіранку, і я уявив, що то вона проходить повз, легка, мов подих літа. Мені здалося, що навіть місяць дивиться на мене з розумінням — так само тихо, ніжно, мовчки, як вона, коли читає мої рядки.

Я відчував, як десь там, за кілометрами, вона теж, можливо, дивиться у небо, і між нами — лише простір, але не відстань. В ту мить я зрозумів, що душа справді може торкнутися іншої душі без жодного дотику, без жодного слова. І це — найщиріше диво, яке мені подарувало життя.

Бо коли думаю про неї, навіть тиша звучить, навіть повітря ніби набирає іншого змісту. Я відчуваю її присутність у дрібницях — у легкому подиху ночі, у шелесті листя за вікном, у мерехтінні вогників на вулиці. Усе довкола нагадує про неї: навіть годинник на стіні відбиває секунди так, ніби повторює її ім’я.

Я заплющив очі — і враз переді мною з’явився її образ: лагідний, чистий, немов зі світла. Вона стояла серед мого уявного неба, вся в сяйві, дивилася з тією посмішкою, від якої стихає світ. І в ту мить мені стало так спокійно, так затишно, наче вона поруч, наче торкається моїх думок, заспокоює, мовчки шепоче: “Я тут”.

І я зрозумів, що навіть коли навколо темрява — вона все одно світить у мені. Її присутність — то мій невидимий світанок, який приходить щовечора, коли я думаю про неї.