Розділ 22

Ми поїли, я помив посуд, і в хаті знову запанувала тиша — така глибока, що чути було, як годинник відміряє секунди. Мама витерла руки рушником, подивилась на мене і, не витримавши, тихо сказала:

— Присядь біля мене, сину… Розкажи, що тебе турбує.

Я зітхнув, обтер руки й сів поруч. Її обличчя, освітлене м’яким світлом із вікна, було таким знайомим і водночас ніби трохи іншим — у ньому вже було стільки прожитих літ, турбот і мудрості.

— Мамо… матусю, — почав я, дивлячись у підлогу, — як швидко час іде. Ви ще недавно були така молода, завжди усміхнена, сильна… а тепер вам уже за п’ятдесят. — Я зробив паузу, проковтнувши хвилювання. — Вам п’ятдесят пять… а здається, ще вчора я був малим хлопцем, який бігав за вами по саду.

Мама тихо всміхнулася, глянувши кудись убік, ніби спогади самі промайнули перед очима.

— Не журися, сину, — відповіла вона лагідно. — Мені головне твоє щастя. А ти, бачу, змінився… Коли ти закохався, навіть ходиш інакше.

Я підвів очі на неї — у її погляді було стільки тепла, ніби вона справді бачила те, що я ще не наважувався сказати.

— Бачу, — додала вона, — вона тобі дорога твоє, життя інше стало.

Я всміхнувся, бо зрозумів — мама, як завжди, все відчуває. Вона ніби хотіла перевести розмову, але вже було пізно: я знав, що серце не витримає мовчання, і розповідь про неї — про мою Олівію — все одно прорветься з мене.

Ми так щиро поговорили з мамою, що я, признаюсь вам, не стримався — сльози самі котилися по щоках. Не від смутку, а від того, що серце було переповнене — любов’ю, вдячністю, спогадами, всім одразу. Мої почуття до Олівії — це не просто слова, не просто мрія… це глибокий океан, потужний Всесвіт, у якому живе кожен мій подих, кожен удар серця.

Мама мовчала, лише погладила мене по плечу, так, як колись у дитинстві, коли я падав і дряпав коліна. Тепер я падав інакше — у свої думки, у свою любов, але її дотик знову давав мені сили піднятися.

— Все буде добре, сину, — прошепотіла вона, ніби читаючи мої думки.

Я лише кивнув, обійняв її міцно, вдихаючи знайомий аромат домашнього тепла, свіжоспеченого хліба й дитячих спогадів.

Удома чудово, спокійно, по-особливому затишно… але треба їхати в місто — завтра на роботу, знову у вир буденності. Я ще раз обійняв свою маму, довше, ніж зазвичай, і пішов збиратись у дорогу, відчуваючи, як із кожним кроком у грудях стискається щось ніжне й болюче водночас.

Коли я вже стояв біля дверей машини, зібраний, готовий вирушати, коли мама раптом підбігла, витираючи руки рушником, і сказала:

— Синку… покажи мені ще раз її фото. Ту дівчину, без якої ти світу білого не бачиш.

Я зупинився, усміхнувся й дістав телефон, бо ноутбук уже вимкнув. Відкрив екран — і там, як завжди, сяяла її усмішка, тепла, справжня, така, що світ навколо ніби ставав яснішим. Мама схилилася ближче, вдивилась і замилувалась, мов дитина, що вперше бачить диво.

— Ой, яка ж гарна дівчина, — сказала вона з тією ніжністю, яку можуть мати лише матері. — Видно по очах, що серце в неї добре. І взагалі… я знаю тебе, сину, як ніхто інший. Якщо ти її кохаєш, то це вже назавжди. Бо раніше я нікого у тебе не бачила з дівчат, а тер бачу як ти сяєш і знаючи тебе вона у тебе перша і остання. Промовила мама наче прочитала мої думки

Я нічого не відповів — тільки кивнув і знову глянув на фото. Мама це зрозуміла без слів.

— Приїдь у п’ятницю, — сказала вона, лагідно торкаючись мого плеча. — Посидимо вдома, поговоримо спокійно. Роботи вже не так багато, але все одно… що дім, то дім.

Я усміхнувся крізь легкий сум і відповів:

— Добре, мамо, приїду.

Вона ще раз обійняла мене, і в її обіймах було все — благословення, турбота, тиха молитва. Коли я вийшов за поріг, вітер торкнувся мого обличчя, і мені здалося, що він несе з собою частинку дому — маминого тепла, її віри, і, можливо, трохи тієї любові, про яку вона тепер знала.

Дорога в місто тягнулася рівною стрічкою, крізь поля, де вже жовтіло листя, і ранкове сонце лагідно торкалось обличчя. Мені стало легше — ніби хтось непомітно зняв тягар із плечей. Від дому завжди від’їжджаєш із сумом, але цього разу було інакше — наче я зарядився якоюсь доброю силою, маминою любов’ю, її вірою в мене.

Телефон раптом задзвонив — мама. Я одразу усміхнувся.

— Сину, — сказала вона трохи схвильовано, — ти забув зарядку від ноутбука.

Я засміявся тихо, не зупиняючи машину:

— О, мамо, точно! Приїду в п’ятницю, заберу. У мене є ще одна зарядка, правда, не дуже добра, але, може, витримає до вихідних. Повертатися не хочу — вже далеко від дому.

— Добре, синку, — лагідно сказала мама. — Щасливої дороги.

— Дякую, мамо, — відповів я, і ми ще кілька секунд мовчали, ніби не хотіли класти слухавку. Потім зв’язок урвався, а в голові залишився її голос — теплий, домашній, як свіже молоко зранку.

Я кинув короткий погляд на телефон, і на екрані — вона. Її очі, її усмішка… навіть короткий погляд змушував серце битися швидше. Думки гайнули далеко — у світ, де вона поруч, де її голос лунає з динаміка, де вона дзвонить просто так, лише щоб сказати: «Привіт».

І я подумав: якби тільки телефон дзвонив частіше, щоб я бачив її обличчя, щоб екран не гаснув… щоб навіть у темряві, коли закриваю очі, її образ залишався світлом, яке не дає згаснути мені самому.