Розділ 21

Не помітно, як говорили, — заговорились так, що ночі ніби й не було. Сиділи з мамою до самого ранку, а темрява поволі розчинилася у світлі нового дня. За вікном уже співали півні, у дворі прокидалось життя, а ми ще досі сиділи з чашками чаю, сповнені думок і тепла від тих розмов, що відкривають душу.

Наступила неділя. Зранку мама взялася робити вареники — як завжди, у спокійній тиші, з тією своєю домашньою лагідністю, якою пахне дитинство. Я хотів допомогти, щоб усе було швидше, але вона лише посміхнулася й сказала:

— Відпочинь, синку. Ти вчора і так набігався.

Я слухняно погодився, хоча душа прагнула бути поруч, відчувати цей тихий сімейний ранок до останньої миті. У церкві сьогодні мали правити на дев’яту годину, тому я пішов збиратися. Одягався неспішно — ніби кожен рух мав сенс. Біла сорочка, чисті черевики, запах свіжого повітря, що просочувався крізь відчинене вікно.

Мама стояла біля столу, ліпила вареники й час від часу поглядала на мене — з тією гордістю, яку не можна пояснити словами.

Я вийшов на подвір’я. Сонце вже піднялося над хатами, гріло лагідно, мов благословення. Дорога до церкви пролягала поміж садів і городів, а вітер ніс аромат свіжої землі та цвітіння. Я йшов повільно, ніби не просто на службу — а до чогось вищого, до того спокою, який відчуваєш лише тоді, коли серце чисте й душа світла.

І весь час у голові звучав мамин голос, тихий і добрий: “Такі дівчата не просто з’являються в житті…”

Я подумав, що, мабуть, саме сьогодні попрошу у Бога не чуда — а лише сили берегти те, що вже маю.

Прийшов я до храму — служба ще не почалася. У повітрі стояв запах ладану, м’який і теплий, немов дим торкався самої душі. Я став біля ікони, тихо схилив голову, і слова молитви самі народжувались у серці. Усе навколо дихало спокоєм, благодаттю. Люди ще тільки заходили, хрестилися, шепотіли свої прохання.

Я стояв мовчки, вдивлявся у лик Богородиці, і саме в ту мить почали співати пісню, яку я знав напам’ять — «Царице моя преблагая, надіє моя, Богородице…»

Її голоси линули високо під купол, розчинялись у повітрі, мов небесний шепіт. І коли дійшли до тих слів: «Образу горе моє, мою знаєш — розвій його, коли бажаєш…» — я відчув, як у грудях защеміло.

Я стояв, опустивши очі, і шепотів:

— Господи, допоможи мені. Я не прошу багатства, не прошу слави. Лише сили кохати її чисто, вірно, щиро, як Ти навчив людей любити.

Бо як же я її кохаю... Не словами, не мрією — а всім серцем, кожним подихом. Лише Богові відомо, як вона живе в мені, як кожна молитва проходить через її ім’я. Вона — наче світло, що веде мене, навіть коли навколо темрява. І я знав: якщо Господь дав мені це почуття, значить, воно не випадкове. Це не просто любов — це поклик душі, який веде мене до Неба.

Почалася служба Божа. Дзвіночки задзвеніли тихо, урочисто — і саме в ту мить хтось покликав мене до вівтаря:

— Іди, допоможеш, не вистачає одного.

Я зніяковів, але серце відразу підказало: треба. І пішов. Одягнув стихар, став біля священника — і в ту мить мене накрила хвиля спогадів.

Я згадав, як колись, ще юнаком, коли ходив до школи, теж прислуговував. Тоді я чекав кожного свята, щоб хоч на день не йти до уроків, а бути тут, у храмі. Мені здавалось, що це найкращий обмін у світі — не парта й підручники, а свічки, молитви, дзвін, і той спокій, який огортає душу.

Я дивився на обличчя священника, на вогники свічок, що танцювали у золоті, і всередині було так затишно, наче повернувся додому після довгої дороги. Молитва йшла сама собою — не губилася, не ламалася — просто лилась із серця, чиста й тепла.

І я подумав тоді: скільки часу минуло, скільки доріг пройдено, а тут — усе те саме. Той самий храм, ті самі пісні, той самий запах ладану. І, може, саме Бог привів мене сюди сьогодні не випадково — щоб нагадати, звідки я починав і куди завжди маю повертатись.

Після церкви я повернувся додому — у хаті пахло теплом, затишком і свіжими варениками. Мама саме кидала їх у киплячу воду, пар здіймався вгору і танув біля вікна, де сонце пробивалось крізь фіранку золотими смугами.

Я тихо зняв піджак, переодягнувся, і, ще не встигши сісти, мама подивилась на мене — тим своїм поглядом, який бачить крізь слова.

— Щось тебе турбує, — мовила тихо, ніби між іншим.

Я лише знизав плечима. Вона не стала розпитувати, лишень перевела погляд на каструлю.

Коли вареники зварилися, мама накинула мені у тарілку, щедро полила підливою й сказала своїм звичним лагідним голосом:

— Смачного, сину.

Я їв мовчки, кожен шматочок здавався теплом дому, яке не замінить нічого. Мама дивилась на мене, і я відчував, що їй хочеться щось сказати, але вона тримала те в серці.

Коли я закінчив, мама потягнулася взяти тарілку, та я м’яко торкнувся її руки й сказав:

— Я сам приберу, мамо. Сідайте їсти, бо вареники вистинуть. Потім і посуд помию.

Вона усміхнулася — просто, тепло, по-материнськи. І я зрозумів, що навіть мовчання між нами сьогодні було особливим — у ньому було все: любов, розуміння і тиша, яка лікує.