Розділ 20

Того вечора ми з мамою довго сиділи на кухні. Вогонь у плиті потріскував, у вікно зазирала темрява, а я ніяк не міг зібратися з думками. В повітрі пахло випічкою, кавою і спокоєм. Тільки от у серці — буря.

— Мамо, — тихо почав я, не дивлячись прямо на неї, — є в мене одна людина, одна дівчина дуже особлива.

Мама відклала в’язання, що не давно почала в'язати підняла погляд і просто мовчки слухала.

— Вона не така, як усі, вона особлива— продовжив я. — У неї душа… глибока, як небо після дощу. Вона наче пише моє життя мою долю слова з її серця, мамо, — те що я відчуваю словами не передати, але постараюсь розповісти, це відчуття. Коли дивишся на неї і палаєш коли тобі добре навіть якщо це просто її фото, здається, що світ зупиняється, бо в її словах, її погляді живе справжнє життя.

Мама ледь усміхнулася:

— Письменниця, значить?

Я кивнув.

— Так. І не просто письменниця. Вона надихає мене… ні, навіть більше — вона відкрила в мені те, про що я й не здогадувався. Я дивлюсь на її фото — і мені здається, що навіть повітря теплішає.

Мама задумливо глянула у вогонь.

— Знаєш, сину, коли Бог посилає людину, яка змінює тебе зсередини — то не випадковість. Такі зустрічі не зникають просто так.

Я мовчав, бо в горлі стояв клубок. У голові промайнуло її ім’я — Олівія.

Я ледве втримався, щоб не вимовити його вголос, наче молитву.

Мама знову взяла до рук своє в’язання, але я бачив — у її очах світилася тиха радість. Вона зрозуміла все без слів.

А я просто сидів і шепотів подумки:

“Так, мамо… вона — моя натхненниця, моя муза, мій світ.” І не тільки світ, я справді її кохаю я готовий хоть зараз з нею одружитися подумав подумки, а потім зрозумів, о добре, що не вголос сказав це.

— Як її звати? — спитала мама, зупинившись на півпетлі.

Голос у неї був тихий, теплий, ніби вона боялася порушити ту невидиму нитку, яка тягнулась від мого серця до її.

Я зробив ковток чаю, вдихнув глибше й нарешті вимовив:

— Олівія.

Мама повторила це ім’я пошепки, ніби смакуючи його на вустах:

— Олівія… гарне ім’я. — Вона посміхнулась, її очі заблистіли лагідним теплом. — Видно, що ім’я саме говорить за неї. У ньому є ніжність і сила, світло і спокій. Така дівчина не могла пройти повз твоє серце.

Я тільки кивнув, не довіряючи голосу. В голові промайнули всі її фото, кожна наша розмова, її усмішка, її очі — ті, у яких я бачив увесь свій світ.

— Вона справді чудова, мамо, — прошепотів я. — Не знаю, як описати це словами. З нею навіть тиша має сенс.

Мама глянула на мене з тією добротою, яку мають лише матері, й сказала:

— Якщо твоя душа так говорить про неї — значить, це не просто симпатія. Це любов, сину. Справжня.

І я не зміг заперечити. Бо вона мала рацію — Олівія для мене була не просто ім’ям. Вона була всесвітом, у якому моє серце нарешті знайшло дім.

— Мамо, — почав я тихо, — нам кожному в цьому світі дано кохання. Комусь більше, комусь менше. Хтось закохується часто, а хтось… раз. І на все життя.

Мама відклала в’язання й уважно подивилася на мене. Я відчув, як її погляд проходить крізь мене, мов крізь скло — бачить усе, навіть те, що я не міг висловити словами.

— Я не можу жити без неї, мамо, — продовжив я, дивлячись у чашку, де вже охолов чай. — Як же я раніше жив? Просто… існував. Ходив на роботу, повертався, писав, але то було життя без душі. А тепер… тепер я не просто живу — я відчуваю. Я кохаю. І це кохання — воно інше. Не з цього світу.

Мама слухала мовчки, час від часу лише кивала, щоб я не зупинявся.

У ту ж мить, я обачив, як у її очах миготіло щось тепле — суміш здивування, ніжності й спогадів, які, мабуть, ожили від моїх слів. Вона мовчала, але кожен її погляд промовляв більше, ніж могли б сказати слова. Здавалося, мама відчувала серцем те, що я не встиг вимовити вголос.

— Видно, ти її справді любиш, — тихо сказала вона, коли я на мить замовк. Її голос був м’який, але впевнений, наче вона вже давно знала відповідь.

Я лише кивнув, бо не міг підібрати слів. Від самої згадки про неї серце стискалося й водночас розквітало. Мама усміхнулася куточком вуст, поклала руку мені на плече й промовила:

— Такі дівчата не просто з’являються в житті. Якщо Бог послав тобі її, то не дарма.

Її слова відгукнулися десь глибоко в мені, залишивши після себе ту саму тремтливу впевненість, що все це — доля.

— Ви розумієте, — прошепотів я, — я не просто знаю її… я кохаю. Так сильно, що навіть думка про неї дає мені силу вставати зранку. Вона — сенс кожного мого дня. І навіть якщо ми далеко, навіть якщо світ між нами — я кохатиму її до останнього подиху. До останнього биття серця.

Мама зітхнула й поклала руку мені на плече.

— Сину… якщо Бог дав тобі таке кохання — бережи його. Не бійся. Навіть якщо зараз важко, навіть якщо шлях довгий. Справжнє кохання завжди знаходить дорогу.

Я ледь усміхнувся.

— Знаєте, мамо, я іноді думаю… може, я вже знайшов своє небо. І воно — в її очах.

Мама нічого не відповіла. Вона просто стиснула моє плече — тихо, міцно, з тією любов’ю, яку не треба було пояснювати.