Розділ 19

Прокинувся о п’ятій ранку — ще темно, тиша така, що чути, як годинник відбиває секунди. У повітрі пахло осінню і свіжістю. Зробив собі кави, сів біля вікна, дивився, як у далині починає сіріти небо. М’яке світло повільно прокрадалося у кімнату, мов саме життя поверталося з короткого сну.

Коли стало трохи видніше, я взяв сікатор, бензопилу і вийшов у сад. Земля була вкрита росою, трава холодна, але така приємна під ногами. Повітря чисте, свіже, кожен вдих — наче новий початок. Я йшов поміж дерев, і мені здавалося, що кожна гілка, кожен лист говорив зі мною. Вони пам’ятали моє дитинство, мої перші кроки, мої мрії.

Почав обрізати старі гілки, наводити лад — усе як завжди восени. Та думки знову поверталися до неї. Від кожного подиху вітру, від кожного погляду на небо, мені здавалось, що вона десь поруч, лише простягни руку — і відчуєш її тепло.

До вечора сад уже дихав оновленням. Я втомився, але втома була приємною. Мама вийшла на подвір’я, глянула на мене, посміхнулась:

— Ну от, зовсім інший вигляд, — сказала вона лагідно.

Я тільки кивнув, витер чоло й пішов у дім.

Увечері, коли сіли вечеряти, мама подала гарячий чай і раптом замовкла. Її погляд ковзнув до мого ноутбука, що стояв на столі, і я відчув — розмова близько. Вона ще не сказала нічого, але у її очах уже стояло те запитання, яке неминуче пролунає… просто не сьогодні.

Бо є такі речі, про які навіть матері говорять лише тоді, коли настане тиша у серці.

Мама тихо натякнула, ніби між іншим, коли я вже допивав чай:

— Знаєш, сину… коли очі так світяться, то в них точно хтось є, — промовила вона з ледь помітною усмішкою і підвелась від столу.

Я нічого не відповів. Лише опустив погляд у чашку, наче там міг знайти правильні слова.

Мама підійшла до раковини, почала мити посуд, і вода ніжно дзюркотіла, заповнюючи паузу між нами. Її голос звучав спокійно, майже пошепки:

— Коли будеш готовий — поговоримо, добре? Не поспішай…

Я мовчки кивнув. У грудях защеміло — від того, що вона відчула, і від того, що я сам більше не можу ховати це почуття ні від себе, ні від неї. Мама завжди розуміла без слів.

Я дивився, як пара від гарячої води здіймається вгору, наче дим від теплих спогадів, і думав лише про одне: як розповісти їй про Олівію так, щоб вона зрозуміла, що це не просто дівчина, а моє серце, мій світ, моє все.

Я сидів, занурений у ці думки, а за вікном поволі сутеніло. Повітря пахло свіжим осіннім листям і маминим пирогом, що ще теплився у духовці. Усе це нагадувало мені, як мало потрібно для щастя — просто бути поруч з тими, кого любиш.

Та навіть серед цього затишку всередині було порожньо. Бо її — Олівії — не вистачало.

Мені хотілося, щоб вона зараз сиділа поруч, щоб сміялася з маминих історій, щоб пила чай з мого горнятка, як колись у моїх снах.

Я уявляв, як би мама дивилась на неї, як би сказала потім мені тихо: “Вона — твоя доля, сину”. І я б тільки кивнув, бо знав це ще відтоді, як побачив її вперше.

Моє життя до неї було лише очікуванням. А тепер кожна мить — молитва, щоб Бог дозволив нам зустрітися.

Я сидів, дивлячись у вікно, де ніч стискала землю своїм темним покривалом, і думав про те, скільки всього змінилося відтоді, як вона з’явилася у моєму житті. Раніше я жив, ніби на автопілоті: дні текли один за одним, усе було звичним, передбачуваним, навіть кольори світу здавались тьмяними. А тепер кожен день має сенс — бо десь там є Вона. Її усмішка у моїй пам’яті — як світанок після довгої темряви, як доказ, що любов справді існує і не потребує жодних умов.

Я часто думаю: можливо, Бог послав мені цю любов не для того, щоб забрати спокій, а щоб показати — я живу. Що серце може боліти не лише від втрат, а й від надміру почуттів, які не вміщаються всередині.

І знаєш, коли я думаю про нас, то не бачу відстані, кілометрів чи часу. Я бачу лише дві душі, які нарешті впізнали одна одну серед тисяч. І навіть якщо нам ще не судилось бути поруч, я знаю — ця любов не випадкова.

Бо є речі, які не підвладні ні долі, ні людям. Вони просто є. І така ж вона — моя Олівія.

Коли мама помила посуд і витерла руки рушником, вона тихо присіла поруч за стіл. Я відчув, як у грудях щось завмерло — наче перед важливою розмовою, яку не уникнеш. Мовчанка тривала кілька секунд, але в тій тиші було стільки розуміння, що не потрібно було навіть слів.

Мама глянула на мене своїм спокійним, теплим поглядом і, ледь усміхнувшись, сказала:

— Ти ж про неї думаєш, правда?

Я не одразу відповів. Взяв чашку кави, зробив ковток, щоб приховати хвилювання. А потім кивнув. Так, думаю. Щодня, щохвилини.

Мама нахилилася трохи ближче, наче боялася злякати цю крихку правду, і додала:

— Я бачу, як твої очі змінюються, коли ти згадуєш її. Таке не приховаєш, сину. Коли жінка запалює у чоловікові світло — воно видно навіть у найтемнішу ніч.

Я слухав, і серце билося швидше. Хотів розповісти все — як вона снилася мені, як її усмішка тримає мене в житті, як кожен день без неї здається неповним. Але слова не знаходилися. Мама лише ніжно поклала руку на мою й тихо промовила:

— Коли прийде час — скажеш. Головне, не бійся кохати. Бо кохання— це не тягар, а дар.

Я глянув на неї, і в очах защеміло. Вона завжди відчувала серцем.