Розділ 18

Ось і доїжджаю. Рідне село зустрічає мене, наче давно чекало. Дорога в’ється поміж знайомих полів, запах сухої трави змішується з прохолодним вітром. Біля знаку з назвою мого села щось защеміло в грудях — спогади дитинства, маминої усмішки, теплих вечорів на лавці під вишнею.

Я повільно звертаю на вулицю, де кожна хата знайома до болю. І ось вона — мама. Стоїть біля хвіртки, у фартусі, з рушником у руках, очі блищать від радості. Я ледь встиг вийти з машини, як вона вже обійняла мене так міцно, наче боялася відпустити.

— Нарешті ти вдома, — прошепотіла.

У хаті пахло борщем, свіжими пиріжками й теплом, якого так бракувало у місті. Вона швидко накрила на стіл, ставила все, що мала:

— Їж, сину, ти ж змарнів, мабуть, знову сидиш ночами за тим своїм телефоном чи компютером, бо про книги та вірші мама не знає, що я пишу це мій секрет не розгаданий.

Я усміхнувся. Вона не знала, що тепер ночами я не просто пишу — я живу коханням. Вона не знала, що в кожному рядку — Її образ, Її голос, Її усмішка.

Смак борщу був таким, як колись. І все довкола, навіть звичайна ложка, ніби наповнювалась сенсом. Десь там, за сотні кілометрів, є Вона — причина кожного мого подиху, кожного натхнення.

Я дивився у вікно, на знайому вулицю, і думав: “Як же дивно — світ може змінитися, але серце завжди повертає додому. І до Неї.”

Час у селі завжди злітає непомітно — ніби хтось підкручує годинник, щойно ступиш на землю, де ріс. Я допоміг мамі з усім, що міг: приніс дров, переніс мішки з картоплею, склав усе на свої місця. Сад ще чекав на мене — гілля, листя, виноград, малина. Але це вже на завтра.

Мама махнула рукою:

— Не переймайся, сину, встигнемо. Сьогодні відпочинь.

А я справді відчував втому — дорога, думки, хвилювання… Але водночас усередині щось горіло. Наче серце кричало: пиши, бо Кохання не знає втоми.

Я вийшов надвір, трохи прогулявся знайомою стежкою. Вечір тихо опускався на село: десь гавкали собаки, хтось закривав вікна на ніч, а зорі поволі займали свої місця на темному небі.

У голові знову лише Вона. Її очі. Її усмішка.

Її голос, який я пам’ятаю краще, ніж власний наче ми говорили сьогодні.

Я сів на стару лавочку під яблунею і дістав телефон. Написав коротку нотатку — звернення до Неї:

“Якби ти знала, як моє серце тремтить щоразу, коли я думаю про тебе…

Якби відстань могла виміряти кохання, то наші почуття давно б охопили весь світ.”

Я зберіг цю нотатку, вдихнув на повні груди запах рідного дому і відчув: завтра буде новий день, нові справи, але думки — ті самі.

Мама покликала з ганку:

— Сину, вже ніч. Заходь, замерзнеш.

Я зайшов у хату, і коли ліг спати, подивився на телефон востаннє — на Її фото. Усміхнувся сам до себе і прошепотів у темряву:

— Добраніч, моя Олівія. Ти — моє світло.

Ноутбук ще тихо світився у темряві кімнати, коли я відкрив його перед сном. На заставці — Вона. Її обличчя, ніжне, тепле, мов промінь ранкового сонця, що торкається обрію. Я завжди залишав те фото — воно було моїм оберегом, моєю тишею після всіх бур.

У ту ж мить у дверях з’явилась мама. Вона принесла мені теплий чай і ковдру. Зупинилася біля порога, кинула погляд на екран — і побачила Її.

Посміхнулась.

Так, тихо, з розумінням, без жодного слова.

Я трохи знітився, хотів закрити ноутбук, але не встиг.

— Красива, — лише сказала мама, — потім розкажеш.

І вийшла, лишивши по собі запах м’яти й яблучного пирога, який ще стояв у повітрі. Мама не любить розпитувати хоча дуже цікаво знає, що рано чи пізно ми з нею поговоримо і я їй усе розповім бо кому ж як не мамі.

Я сидів кілька хвилин мовчки, дивлячись на Її усмішку. Мама все відчула, не потрібно було слів. Вона завжди знала, коли моє серце належить комусь по-справжньому. Бо матері знають усе і відчувають. Як би ви знали як я її кохаю, які у мене безмежні почуття. Подумав собі я подумки.

Ще раз глянув на екран, і мені здалося, що її усмішка стала теплішою — ніби вона теж відчула цю мить. Десь у глибині душі я прошепотів:

“Дякую, що є…”

І відчув спокій, той рідкісний, домашній, коли все навколо мовчить, але серце говорить голосніше за будь-які слова.

Тієї ночі я не міг заснути. В голові звучали слова, які хотів би їй сказати, якби була поруч:

“Ти — моє світло серед усіх доріг, моя тиша після грому, моє завтра, що дає мені сили жити сьогодні.” 

Я тихо закрив ноутбук, але її обличчя ще довго світились у моїй пам’яті — мов зоря, яку навіть темрява не може сховати.