Розділ 17

Вийшов з квартири, зачинивши за собою двері, і глибоко вдихнув прохолодне осіннє повітря. Воно було свіже, чисте, з ледь відчутним запахом дощу й мокрого листя. Місто ще прокидалося — хтось поспішав на роботу, хтось уже ніс гарячу каву в руках, а я стояв, тримаючи ключі від машини, і думав лише про одне — якби вона знала, що навіть дорога в село не проходить без думок про неї.

Сів у машину, повернув ключ у замку, і двигун тихо загуркотів, немов теж вітав новий день. Я кинув погляд на заставку телефону — її фото. Знову це відчуття, коли серце стискається й водночас тепліє.

— Поїхали, — прошепотів я, і машина плавно рушила з місця.

Міські вулиці поволі залишалися позаду. Світлофор мигнув останнім червоним, і далі — траса, довга, мов життя. Асфальт тягнувся до горизонту, а небо світліло, пробуджуючись від сну. Я вмикнув радіо, але вже за хвилину вимкнув — слова пісень не могли зрівнятися з тишею, у якій звучали її образ і спогади.

Я думав про неї, про ті кілька днів, коли писав історію, і про те, як усе це дивно переплелося з її днем народження. Доля, збіг, чи, може, знак? Усе виглядало так, ніби хтось зверху скеровує ці події, підштовхуючи мене до неї все ближче.

Осінь огортала трасу золотим і мідним — дерева, немов смолоскипи, стояли обабіч дороги, і коли вітер гойдав їхні крони, листя спадало повільно, наче час сам сповільнився.

Я дивився вперед, а думками був зовсім не тут. Її очі, її усмішка, навіть тиша між нашими словами — усе це я носив із собою, як найдорожчий оберіг. І чим ближче був до села, тим сильніше відчував, що хочу поділитися з нею цим світом — полем, лісом, осіннім небом. Я ж не знаю навіть звідки вона чи з села чи зміста,але байдуже звідки мені потрібна тільки вона, і нікого окрім неї.

Раптом у дзеркалі заднього виду промайнуло сонце — воно з’явилося над хмарами, засвітило просто в обличчя. Я мимоволі усміхнувся.

— Знак, — прошепотів я. — Це точно знак.

Машина летіла дорогою, а серце билося в ритмі її імені. І хоч я ще не доїхав, десь у глибині душі я вже відчував: цей день буде особливим.

Дорога вела мене все далі, за місто, туди, де поля тягнулися до горизонту, а небо ставало все вищим. Мотор муркотів рівно, і цей звук, разом із шелестом вітру, ніби задавав ритм думкам. А думки мої — тільки про неї.

У голові римувалися слова, самі складалися в рядки. Вірші народжувалися просто з подиху вітру, з шуму шин по асфальту, з того внутрішнього трепету, який не стихає вже давно. Хотілося записати кожен рядок, щоб не забути, щоб не розчинився у дорозі. Але не міг — руки тримали кермо, а очі стежили за дорогою.

Я злегка всміхнувся. Раніше писав прості вірші — про життя, про мрії, іноді про осінь чи самоту. А тепер усе змінилося. Тепер кожне слово належить їй. Кожен вірш — це сповідь, це подих душі, звернений до неї.

Іноді здається, що натхнення приходить саме від неї. Що вона — не просто людина, а щось більше. Музика, світло, спокій і буря водночас. Без неї — рядки мертві, а з нею — оживають, дихають, торкаються серця.

Я повторював у думках фрази, щоб не загубити:

"Якби ти знала, скільки в мені тебе — у кожній думці, у кожному слові, у кожному русі світу..."

Мабуть, саме тому я й не відчував втоми. Кілометри минають, а мені здається, що я лечу не просто трасою, а шляхом, який веде до неї. І з кожним поворотом відстань між нами стає все меншою, принаймні в моїй душі.

Десь попереду, за кілька десятків кілометрів — село, дитинство, дім, мама. Але зараз усе це було фоном. Головне — вона. Її ім’я, яке я промовляв подумки, щоб не згубити ту невидиму нитку, що з’єднує наші серця.

Я не витримав. Десь за кілометрів двадцять від міста, біля старої зупинки, вирішив зупинитися. Дорога була порожня, тільки вітер грався опалим листям, що кружляло біля узбіччя. Вимкнув двигун — і запанувала тиша. Така глибока, що чути було навіть, як десь у полі потріскують сухі стебла.

Я сидів, тримаючи в руках телефон, і відчував, як груди стискає хвиля почуттів. Не просто натхнення — кохання. Воно билося в мені так сильно, що вже не можна було його стримати. Хотілося вигукнути її ім’я, щоб небо відгукнулося луною, щоб увесь світ почув, як я кохаю.

Я відкрив нотатки і почав писати, пальці самі торкалися екрана:

Як без тебе прожити хвилину?

Як без тебе дихати знов?

Я без крил, ніби птах без надії,

Що шукає у небі любов.

Як я хочу торкнутись долоньки,

Відчувати тепло у своїй,

Щоб у серці згасали всі грози,

Щоб спокійно було, мов у мрій.

Ти для мене — мов промені ранку,

Що розбудять мене після сну.

Я б віддав найцінніше на світі,

Щоб почути твій голос побачить хоть мить.

Світ без тебе холодний і темний,

Все здається пустим і чужим.

Та лиш варто тобі усміхнутись —

І цей світ розцвіте золотим.

Кожне слово народжувалося із глибини, із серця, що билося так голосно, наче просило бути почутим. І коли я прочитав ці рядки, мені здалося, що десь у повітрі з’явився відгук — легкий подих, мов її присутність.

Я підняв очі до неба — воно було чисте, світле, немов саме підтримувало мене.

— Олівія… — прошепотів я, і усміхнувся. — Це для тебе.

У ту мить я відчув, що навіть якщо ми далеко, наші душі поруч. Бо любов — не потребує відстані, вона живе у словах, у тиші, у подиху ранку.

Я знову завів двигун і рушив далі. Але тепер їхав не просто у село — я їхав із відчуттям, що вона десь там, у кожному подиху вітру, у кожному сонячному відблиску на склі, у мені самому. Я відчував наче я їду до неї навіть у думках я говорив собі кохана, я їду до тебе сонечко ти моє, ти сенс мого життя.