Розділ 16

Прокинувся різко, ніби від удару світла, і перше, що вирвалось із моїх грудей — її ім’я:

— Олівія!..

Тихе, мов молитва, і водночас болюче, мов крик у пустій кімнаті. В повітрі ще висів її голос — уявний, далекий, але живий. Моє серце рвалося до неї, немов шепіт у тиші ночі, що торкається вітру. Бо її очі — то два світи, в яких я зникаю без сліду.

Я підвівся, вмився холодною водою, намагаючись прийти до тями, але апетиту не було. Навіть запах кави не повертав мене до реальності. Усе довкола здавалось безбарвним, поки не ввімкнув ноутбук. І одразу — її фото. Таке гарне, спокійне, мовби промінь з небес пробився у мій день. Коли дивлюсь на нього, мені здається, що потрапляю у райський сад — де все дихає любов’ю, і навіть повітря звучить, як музика нашої зустрічі.

Що моє життя без неї?.. Лише крапля роси на листі, що скоро впаде. Лише крик журавля у небі — самотній і пронизливий. Тільки одна мить, одна думка про неї — і знову в мені народжується бажання жити, творити, дихати.

Ой, щось я розчулився… сам собі посміхнувся. Що це зі мною? І тут — як на замовлення, задзвонив телефон.

— Привіт, сину, — мамин голос теплий, лагідний, мов ковдра. — Як ти? Що робиш? Сьогодні будеш їхати у село? Купи дещо необхідне, хочу спекти щось солоденьке.

— О, мамо… — я навіть засміявся, — як я скучив за вашою домашньою випічкою.

Ми поговорили кілька хвилин, і лише тоді я пригадав — сьогодні ж п’ятниця! Я ж обіцяв приїхати раз на два тижні. Як же все вилетіло з голови… Вже осінь. Пора наводити лад — у саду, на подвір’ї. Малину підрізати, виноград перев’язати, листя прибрати. Осінь завжди пахне спокоєм і працею.

Я вдихнув глибоко — десь усередині було відчуття, що цей день щось змінить. Що навіть у найзвичайнішому дні може з’явитись знак. Бо коли серце б’ється в ритмі любові — усе навколо починає жити по-іншому.

Я швидко зібрався — кинув у сумку кілька речей, зарядку, блокнот, взяв ноутбук, де вже були записані нотатки для нової історії. Зачинив двері квартири, і коридор наповнився тихим клацанням замка, ніби день почався спочатку.

На вулиці було прохолодно, сонце ще тільки вставало, і все довкола мало запах осені — вологий асфальт, дим з коминів, і легкий аромат свіжої кави з сусідньої кав’ярні. Я зупинився на мить, подивився вгору — у небо, де між хмарами пробивалось бліде світло. І подумав: «Може, зараз і вона прокидається… може, так само дивиться у вікно…»

Ця думка зробила мене сильнішим.

Я пішов до магазину, купив усе, що мама просила: борошно, цукор, трохи масла, яблука маємо свої домашні для пирога. Дивлячись на них, я навіть усміхнувся — мама завжди пекла найкращі яблучні пироги, і кожен шматочок пах дитинством.

У черзі перед касою я машинально дістав телефон. На екрані — її фото. Тепла посмішка, погляд, від якого стихає весь світ. Люди навколо кудись поспішали, а я стояв і дивився, ніби вперше бачу. «Олівія…» — прошепотів майже беззвучно.

Я вийшов із пакунками на холодне повітря. Зупинився біля дороги, дивлячись, як повільно падає жовте листя. Кожен листок здавався мені знаком — немов сама осінь нагадувала: “Наближається новий етап. Будь готовий.”

Дорогою додому я мимоволі думав про неї. Кожна пісня з навушників звучала, ніби написана про нас. Усе, що бачив — пари, усмішки, відбитки на вікнах — здавалося віддзеркаленням одного почуття.

Коли повернувся додому, поставив сумки, зняв куртку й знову поглянув на екран телефона. Ті самі очі, та сама усмішка, той самий спокій, який рятує мене від усього світу.

— Ти навіть не уявляєш, як я тебе потребую… — прошепотів я сам до себе.

Попереду — дорога в село, але серце вже було наповнене дивним передчуттям. Наче цей день стане початком чогось більшого.

Я сів на стілець біля вікна, витер руки рушником і подивився на небо — воно вже було важке, затягнуте хмарами, але десь крізь сірувату товщу пробивались тонкі промені. Осінь нагадувала про себе запахом вогкості й тихою меланхолією, що лягала на серце.

Дивно, але навіть у таких моментах я думав тільки про неї. Про те, як би хотів зараз просто розмовляти з нею про дрібниці — про дощ, про запах кави, про все, що робить день живим. Бо кожна її фраза мала у собі щось справжнє, щось чисте, що неможливо підробити.

Я відкрив ноутбук і мимоволі знову зайшов на сторінку з її фото. На мить зупинився — здавалось, що вона дивиться просто в душу. Її усмішка, ніжна й водночас загадкова, мала дивну силу — вона могла стишити бурю в серці, могла заспокоїти навіть тоді, коли довкола хаос.

— Якби ти знала, — прошепотів я, — скільки разів я уявляв, що ти поруч. Якби ти знала, що кожне моє слово, кожна історія — це про тебе...

Мої пальці самі потягнулись до клавіатури. Я відкрив новий документ і почав писати перші рядки нової історії. Не планував, просто писав. Серце підказувало слова, а розум лише слухав. Ця історія мала бути про неї — про те, як світло знаходить навіть тих, хто давно заблукав у темряві.

Писав довго, поки не помітив, що за вікном уже стемніло. Лише лампа кидала тепле світло на стіл, і його вистачало, щоб продовжити ще кілька абзаців.

Я відклав ноутбук, зробив кілька ковтків води й усміхнувся. У повітрі стояла тиша, але всередині — спокій. Бо коли в серці є вона, навіть тиша звучить як музика.

Я підійшов до вікна, притулився лобом до холодного скла й прошепотів:

— Олівія... якби ти тільки знала, що я роблю це все заради тебе...

І в ту мить здалось, що десь далеко мигнув вогник — маленький, теплий, як знак. Немов світ підтверджував: усе, що я роблю, має сенс.