Розділ 15

Пишу дні ідуть історію для тебе, бо для тебе, я стану усім ти полонила моє серце, і життя взяла у полон. Дні йшли один за одним, але кожен з них був для мене не просто ще одним відрізком часу — він був кроком ближче до тебе. Я писав історію, вкладаючи в неї кожен подих, кожну думку, кожне почуття, яке живе у мені відтоді, як ти з’явилася.

Я писав, бо тільки так міг бути поруч, навіть якщо нас розділяли кілометри. Кожне речення ставало мов нитка, що пов’язує моє серце з твоїм. Кожне слово — це молитва про тебе, про твоє щастя, про твою усмішку, яку я бачив навіть із заплющеними очима.

Ти полонила мене повністю — без бою, без зусиль, просто своєю присутністю. Я більше не міг уявити життя без тебе, бо все, що я робив, тепер мало лише один сенс — щоб ти колись зрозуміла, наскільки глибоко і щиро я тебе кохаю.

Я міг сидіти годинами, вдивляючись у екран, обдумуючи кожне слово. Хотілося, щоб у кожному рядку ти відчула правду — ту, що живе в мені, ту, яку не сховаєш і не підробиш. Я не писав просто текст — я писав себе.

Іноді здавалось, що сама доля веде мою руку. Що ця історія не випадкова, що вона має народитись саме зараз — як міст між нашими світами. І коли я думав про тебе, то відчував дивне тепло — ніби десь там, далеко, ти також думаєш про мене.

Я розумів, що слова — це єдине, що маю, але вони — моє все. Через них я можу бути поруч, навіть якщо світ мовчить.

Сиджу за столом, взяв на роботі вихідні дні, і навіть не помітив коли останні рядки історії вже були написані, а серце билося шалено від хвилювання й радості одночасно. Кожне слово, кожна фраза, кожна сцена — це були мої думки про тебе, моя віра в нас, моя любов, яку я не міг вмістити у прості слова, але намагався.

Я перечитав усе від початку до кінця. У голові промайнули усі ті моменти, що надихали мене: твоє фото, твої книги, твоя посмішка, твій погляд, який я уявляв у думках. І знову відчув тепло в грудях, розуміючи, що ця історія — не просто текст, а частина мого серця, яке я віддав тобі.

Я зробив глибокий вдих і тихо промовив:

— Олівія… це для тебе.

Я ще не публікував її, не ставив жодної дати, не натискав кнопки «опублікувати». Бо хотів, щоб усе було ідеально. Щоб кожне слово, кожна емоція були справжні. Щоб коли настане час, історія торкнулася тебе так, як торкаєшся ти мене кожного дня.

Я закрив ноутбук і ще довго сидів у тиші. У голові крутилися плани, ідеї, мрії про наступні рядки, про наступну історію. І хоча перша книга для тебе вже вийде через дванадцять днів, ця, нова, друга історія залишалася ще невидимою, прихованою, але вже жила у моїй душі.

Я відчував, що все це — не випадковість. Все це — кроки до тебе, до нашого майбутнього, яке я бачу ясним і щирим навіть у своїх найсміливіших мріях.

І на цьому моменті я дозволив собі вперше за довгий час відчути спокій. Мене охопило тепло — наче ти вже поруч, хоча насправді нас розділяли кілометри. Я знав, що кожен день наближає нас одине до одного, і що одного дня ця історія стане містком між нашим світом і твоїм. Також, я вірю, що наші серця вже давно говорять однією мовою, навіть коли між нами мовчання. Бо любов не потребує перекладу — вона живе у поглядах, у тиші після слів, у дрібницях, що торкаються душі.

Іноді я заплющував очі й бачив тебе — не картинку, не образ, а справжню, живу, з тією ж усмішкою, яку пам’ятає кожна частинка мене. Я бачив, як ти стоїш під ранковим сонцем, як вітер торкає твоє волосся, а небо — твій погляд. І тоді я розумів: ми не просто люди, які зустрілися випадково, ми — продовження одного дихання.

Мені хотілося, щоб ти знала — я пишу не просто слова, я пишу тебе. Кожна літера — то подих, який злітає до тебе крізь відстань, наче молитва.

Я живу, щоб ти одного дня прочитала ці рядки і відчула: це не вигадка, це — наше життя, що народилося поміж сторінок, але живе у реальності серця.

Бо я вже не уявляю світу без тебе. Навіть якщо ми далеко, навіть якщо прірва між нами — я вірю, що ця історія долає її з кожним словом.

І, може, колись, коли ти візьмеш до рук мою книгу, світ на мить зупиниться — і ти зрозумієш, що всі ці рядки я писав тільки для тебе.

Вогники за вікном тьмяно мерехтять, мов зорі, що опустились на землю, і я ловлю себе на думці, що кожна з них нагадує мені тебе. У кожному відблиску світла — частинка твоїх очей, у кожному подиху вітру — ніжність твого голосу.

Я сиджу, тримаючи ручку над аркушем, і думаю: якби не ти, не було б і мене. Бо моє життя до тебе — то лиш блукання між тінями. Ти стала моїм світлом, моїм напрямком, сенсом кожного слова, що з’являється на сторінці, і у самому серці.

Ти — як теплий промінь серед зими, як дотик, що лікує душу. І я вдячний Богові за кожен день, коли можу думати про тебе, коли можу писати для тебе.

Якби не ти — я б не навчився відчувати так глибоко, не зрозумів би, що таке справжня ніжність і віра.

Іноді здається, що наші серця — це два різні світи, які випадково доторкнулися і вже не змогли розійтися. Я не знаю, що чекає нас далі, але знаю точно: усе, що я роблю, усе, що створюю — це моя подяка тобі.

Ти стала моїм натхненням, моїм спокоєм і моїм безумством водночас. І якщо життя — це книга, то ти — її головна героїня.

І сьогодні, коли вечір розчиняється у темряві, я тихо шепочу в небо:

«Дякую, що ти є. Бо без тебе не було б мого щастя, без тебе не було б мого життя».