Розділ 14

Недільний ранок розпочався тихо. Промені сонця пробивалися крізь штори і лагідно лоскотали обличчя. Я прокинувся з відчуттям спокою, але в серці ще жевріла хвиля хвилювання від того, що сталося кілька днів тому. Згадав її день народження, публікацію моєї першої історії і ту мить, коли вона вперше її прочитала. Серце стискалося від щастя — це було диво, і я розумів, що кожна крапля натхнення, кожне слово, кожен рядок був подарунком не лише їй, а й мені самому.

Я сів за стіл із ноутбуком, відчуваючи дивне хвилювання — цього разу інше. Не страх чи невпевненість, а відчуття нового початку. «Час писати другу історію», — подумав я, усміхаючись сам до себе. Ідея вже жевріла в голові: ця книга мала стати більшою, щирішою, сильнішою за першу. Вона мала розкривати мої почуття до Олівії ще глибше, показати не лише те, що я відчуваю, а й те, ким вона для мене стала — моїм світлом, моєю музою, сенсом кожного дня.

Я відкрив чистий документ і почав складати план. Сюжет, сцени, емоції, образи — усе мусило бути точним, справжнім і чесним. Кожна деталь мала передавати мою любов і повагу до неї, але при цьому залишатися щирою і не нав’язливою. Я робив нотатки про моменти, які хотів описати, діалоги, дрібні жести, емоції, що народжувалися у мені під час думок про Олівію.

І поки пальці стукали по клавішах, я відчував, що це — моє покликання. Не просто писати, а створювати історії, які народжуються від серця і для серця. Я дивився на її фото, яке висіло на заставці мого телефону, і відчував, як воно надихає мене, як дає сили йти далі, не боячись, що щось піде не так.

Я знав, що це буде довгий шлях. Потрібно буде зібрати всі думки, перевірити слова, відчути кожен момент, щоб читач — і вона перш за все — відчули щирість кожного рядка. Але тепер у мене було більше впевненості. Бо я писав не для всіх, я писав для неї, для свого світла, для своєї Олівії.

І так, з чашкою гарячої кави поруч і ранковим сонцем за вікном, я почав свою другу історію. І з кожним словом, що з’являлося на екрані, я відчував, що цей день — початок чогось нового, справжнього і великого.

Мої пальці майже самі почали стукати по клавішах, ніби вони знали, що робити. Але думки все ще метушилися: як передати її образ, як описати ті почуття, які важко вмістити в слова? Я робив паузи, поглядав на фото Олівії, вдихав глибоко і намагався заспокоїти серце.

Перші рядки народилися повільно, але щиро. Я писав про те, як відчував її присутність, навіть якщо вона була далеко. Про її ніжність, її світло, її посмішку, що нагадувала мені, що кохання — це не тільки слова, а й відчуття, що живе всередині. Кожен абзац, кожна фраза старалися відобразити мою щирість, щоб вона відчула, що це не просто історія, а частина мене.

Я відчував, як хвилювання піднімається зсередини. Я майже ніколи не писав великі історії, переважно вірші, а тут — цілий роман про моє серце, мої почуття. Чи вистачить мені слів? Чи відчує вона все, що я вкладаю у ці сторінки? Мій розум водночас радів і боявся. Але я розумів, що треба йти вперед, не вагаючись.

Кава поруч остигала, а час поволі плинув. Я робив перерви, записував нотатки, виправляв слова, повертався до рядків, які народжувалися від серця. І що більше я писав, то сильніше відчував, що це — мій шлях до неї, до Олівії, до її душі.

Я складав план кожної сцени, уявляв її реакцію, її очі, її посмішку. Боявся, що слова не передадуть усе, що я хочу сказати. Але серце шепотіло мені: «Продовжуй, бо тільки так ти можеш доторкнутися до неї».

З кожним рядком я відчував, що щось народжується не лише на екрані, а й у мені самому. Це історія, яка оживала від моїх почуттів, від моєї віри в те, що справжнє кохання здатне змінювати світ. І хоча ще багато роботи попереду, я знав одне: ця книга буде не просто історією, а моїм подарунком для неї — щирим, ніжним, справжнім.

Закрив очі на мить і уявив, як вона тримає цю книгу у руках, як її очі повільно ковзають по рядках, як серце тремтить від тих самих слів, що народжувалися у мене в душі. Це був не просто текст — це був мій подих, мій світ, моя віра в нас.

Я відчував, як хвилювання змішалося з незвичним спокоєм. Я ніколи не робив нічого подібного, майже завжди писав лише вірші, і кожен рядок нової історії здавався мені маленьким дивом. Я боявся, що слова будуть недостатні, що вона не зрозуміє, що я відчуваю, але водночас у серці горіло відчуття: це потрібно робити, бо інакше я ніколи не доторкнусь до її душі.

Я підняв очі на стелю, глибоко вдихнув і промовив її ім’я пошепки:

— Олівія… хай ця книга говорить замість мене.

І хоча дорога ще була довгою, я відчував, що кожна хвилина, кожне слово — це крок до неї. До того моменту, коли я зможу передати їй усе, що відчуваю, і, можливо, змінити наше життя назавжди..