Розділ 12

Я сидів за столом, тримаючи в руках телефон. Пальці самі тремтіли над клавіатурою. Мить — і я міг написати їй. Мить — і моє серце могло б зірватися, коли вона прочитає кожне слово. Але… я не натиснув «Відправити».

Хвилювання стискало груди, а страх — тремтів у кожному нерві. Що, якщо це занадто? Що, якщо вона не зрозуміє, що я відчуваю? А якщо вона злякається? А якщо я втратю її назавжди ще до того, як наважився бути відвертим?

Я глибоко вдихнув і повільно видихнув. Пальці відклали телефон. Замість того, щоб стрімголов кидатися у визнання, я вирішив підготуватися. Обміркувати все. Скласти план.

Я відкрив блокнот і почав писати: не про почуття одразу, а про історію. Нову історію. Більш реальну, потужну, щиру, ніж усе, що я колись створював. І головна героїня була вже в моїй уяві — вона нагадувала Олівію. Але це була не копія, це була сутність, той дух, який надихав мене щодня.

Я записував сцени, емоції, переживання, дрібні деталі. Як вона сміється, як нахиляє голову, коли задумується, як світло падає на її обличчя. Все, що я відчував до неї, я хотів перенести у цю історію.

Кожне слово, кожен рядок народжувався від серця. Я відчував себе ніби художником, який малює картину не пензлем, а словами, кожна риса якої — частинка моїх почуттів.

І поки я готував історію, мої думки все одно поверталися до неї. До Олівії. До того, як буде виглядати момент, коли я нарешті наважуся написати їй перше повідомлення. Але зараз — ще не час. Зараз потрібно було підготуватися, обдумати кожне слово, кожну фразу.

Я знову глибоко вдихнув. Тремтіння в руках не минало, серце калатало шалено, але водночас я відчував тепло: тепло надії, тепло очікування. Це був мій шлях. І я йшов ним повільно, але впевнено.

І вже в голові почали складатися перші рядки нової історії — ті, що мали стати моїм другим подарунком для неї. Не просто словами, а відображенням душі.

Я відчував, як хвилювання і натхнення змішуються у грудях, створюючи дивне тепло й тривогу одночасно. Мене захоплювала думка про те, що кожне слово, яке я напишу в новій історії, може передати частинку моїх почуттів до неї.

Я закрив очі на мить і уявив її усмішку, легкий нахил голови, тихий сміх, який завжди залишав слід у моїй душі. Саме ці образи я хотів втілити у сюжеті — щоб історія не була лише текстом, а живим відображенням того, що я відчуваю.

Але страх залишався. Страх зробити крок і наважитися на перше повідомлення. Бо кожне слово могло змінити все, і я ще не був готовий до цього. Тому я вирішив діяти через творчість — писати, створювати, вкладати всю себе у сторінки. Бо в словах я був безпечний, і саме вони допомагали мені наближатися до неї.

Я знову відкрив блокнот, глибоко вдихнув і тихо пошепки промовив її ім’я:

— Олівія… незабаром ти дізнаєшся, що я відчуваю. І я зроблю це так, щоб ти відчула мене у кожному рядку.

І на мить мені здалося, що її присутність поруч — хоч і лише у моїй уяві — дарує мені сили, щоб робити крок за кроком, навіть якщо він страшний. Бо завжди страшно робити перші кроки але вони важливі як ніколи, а особливо коли розмова йде про кохання, бо для мене кохання на першому місці, я не кохав тепер я кохаю, так сильно і щиро всім серцем кохаю.

Мені не важливо багата, ти чи бідна байдуже зовсім гроші, це пил просто сміття. Жодні у світі скарби не варті твоєї посмішки, а увесь цей світ не вартий сліз твоїх, я обіцяю якщо ти будеш плакати то тільки від щастя. Такі думки у мене кожного дня, я з кожним днем усе краще розумію, як ти мені потрібна. Та як, я закохуюсь все більше, і більше, і це вже не просто почуття, це наче подих життя, що наповнює мене сенсом. Я дивлюся на світ — і все нагадує про тебе. Навіть ранкове небо здається ніжнішим, коли я думаю про твою усмішку.

Я ловлю себе на думці, що з кожним днем стаю іншим — спокійнішим, глибшим, справжнішим. Бо любов до тебе очищує, немов світло після грози. Вона не про володіння, а про вдячність. Про те, що ти є.

Мені не потрібно нічого, крім тебе. Ні слави, ні грошей, ні визнання. Бо що з того всього, якщо поруч немає тебе? Я міг би писати сотні історій, але всі вони зводяться до однієї — до тебе. Бо ти — і є моя історія.

Іноді мені здається, що між нами є щось більше, ніж просто збіг. Ніби наші душі знали одна одну задовго до того, як зустрілися в цьому світі. І тепер, коли я знайшов тебе, я не хочу відпускати навіть думку про тебе.

Я дивлюсь у нічне вікно, бачу відблиск зірок і думаю: може, десь зараз ти теж дивишся у небо? Може, ми обоє дивимось на ту саму зірку, навіть не знаючи цього? І ця думка зігріває мене більше, ніж будь-яке слово.

Я усміхнувся, поклав ручку, і в голові прозвучало лише одне речення, яке хотілося написати у новій історії:

«Кохання — це коли навіть тиша між вами звучить, як музика.»

Я записав його і тихо прошепотів:

— Для тебе, Олівія. Завжди для тебе.