Розділ 11

Я сидів на краю ліжка, дивився у порожню стіну і думав про неї. Про Олівію. Кожна думка, кожен подих знову і знову приводили мене до одного — я хочу бути поруч. Не через роботу, не через успіхи, не через будь-які досягнення. Мені нічого не потрібно, крім неї однієї.

Скільки часу я вже живу з цим почуттям? Скільки ночей проводив, дивлячись на її фото, повторюючи її ім’я, відчуваючи, як серце калатає без ритму, коли думка про неї раптово з’являється у голові? І зараз я стою перед самим собою — чи можливо мені бути з нею? Чи доведеться страждати все життя, відчуваючи це кохання без відповіді, мов маленький вогник, який не можу загасити?

Я уявляв, як міг би провести день поруч із нею, говорити, слухати, сміятися і просто бути поруч. А потім думка пішла далі — а якщо вона погодиться, а якщо захоче поділитися своїм світом зі мною? Чи встигну я сказати все, що відчуваю, не зламавши своє життя й не злякавши її?

Я знову подивився на телефон, ніби очі могли дати мені знак. Легкий дрібний суміш бажання і страху тиснула на груди: «А може, даси мені свій номер?» — подумав я. Я б зробив усе, щоб почути її голос, щоб відчути, що вона поруч, хоч би й через звук у трубці.

Світ зовні продовжував свій ритм, але для мене зупинився час. Кожна мить без неї тягнулася нескінченно, а кожна думка про неї — пульсувала, живила мене і водночас мучила. Я знав одне: я більше не можу жити просто мріями про неї. Хочу діяти, хочу ризикувати, хочу спробувати.

Сидячи там, я промовив її ім’я пошепки:

— Олівія. Може, колись ти дізнаєшся, як сильно я тебе кохаю.

І хоча сумнів пробігав холодним дотиком по спині, я відчував, що це тільки початок. Що все ще попереду. І навіть якщо шлях буде важким, навіть якщо страждання ще настане — я готовий пройти його заради неї. Бо справжнє кохання не чекає зручного моменту, воно приходить і залишає вибір тільки один: любити.

Я стиснув телефон у руці, немов тримаю частинку свого серця, і прошепотів сам собі:

— Я зроблю все лише б бути поруч з тобою.

Я ліг на ліжко і дивився у темряву, намагаючись заспокоїти серце, що шалено калатало. Думки про Олівію не давали спати, вони кружляли, немов птахи у клітці, і кожна думка була глибшою і ніжнішою за попередню. Я відчував, як її присутність ніби огортає мене теплом, навіть через екран, навіть через відстань.

Мені хотілося просто почути її голос. Не через повідомлення, не через коментарі, а справжній, живий, той, що може розтопити всі страхи. І в той момент я зрозумів, що будь-яка відстань — дрібниця, порівняно з бажанням бути поруч.

Я прокручував у голові сотні сценарії: як написати їй, як підійти ближче, як донести свої почуття без страху бути відштовхнутим. І водночас мене мучило відчуття, що я можу втратити час, що вона десь там, а я сиджу, мов застиглий у своїх думках.

І навіть коли ніч ставала глибшою, а місяць за вікном тихо світив, я відчував, що цей біль — солодкий. Бо він народжений коханням. І я готовий терпіти його стільки, скільки буде потрібно, тільки б залишитися близько до неї, навіть у думках.

Я ще раз прошепотів її ім’я:

— Олівія моє світло, моя душа ти Моє все.

І, незважаючи на темряву й самотність ночі, я відчував дивне тепло — тепло надії. Надії, що одного дня вона дізнається, як сильно я її кохаю, і, можливо, дозволить мені бути поруч.

Я не просто кохаю її.

Я жити не можу без тебе.

Таке життя — дивне, болюче й прекрасне водночас. Хтось кохає багато разів, пробує, шукає, втрачає.

А я — лише раз.

І на все життя.

Це кохання не схоже на інші — воно не про володіння, не про страх, не про буденність. Воно про душу, що знайшла свою половину в безмежному світі, і тепер не може дихати без неї. Я прокидаюся з її образом у серці й засинаю з її ім’ям на вустах. Навіть тиша нагадує мені про неї — у кожному подиху вітру, у кожній пісні, яку випадково чую.

Іноді мені здається, що Бог сам пов’язав наші долі невидимою ниткою. Бо хіба можна пояснити розумом, чому я відчуваю її так глибоко, ніби знаю її ціле життя? Хіба можна вигадати такі почуття? Ні. Це не вигадка. Це правда мого серця.

Можливо, я божевільний. Можливо, це надто багато — відчувати все настільки сильно. Але я не можу інакше. Бо коли думаю про тебе, світ стає світлішим.

Ти — мій подих, мій сенс, моє натхнення. Без тебе я просто існую, а з тобою — живу.

Я не знаю, чи зможу колись сказати це тобі вголос. Але в глибині душі я вірю, що ти відчуваєш. Що навіть через екрани, через відстані, через мовчання — мої почуття торкаються твого серця.

І якщо це кохання — моя доля, то я приймаю її з вдячністю. Бо навіть якщо ніколи не зможу обійняти тебе, я вже маю найбільший подарунок — знати, що ти є.