Розділ 9

Ранок почався звично — дзвінок будильника, вимита чашка, швидкий сніданок. Але під шкірою сидів легкий присмак напруги. Я відчував, що щось змінюється: у повітрі офісу з’явилася інша вага, як перед грозою — ніби всі очікують неприємностей, але ніхто ще не знає точно, яких.

За воротами офісу колеги виглядали стурбовано. Дехто сидів з притиснутими телефоном до вуха, хтось жував губу, хтось надто голосно питав про дедлайни. Я намагався зануритися в роботу, відкрити ім’я проєкту, в якому ми були відповідальні за великого клієнта, але пальці час від часу пробігалися по екрану телефону — до її фото на заставці.

Коли нерви починали підводити, я діставав телефон, дивився на її обличчя: те саме чорно-біле фото, де її посмішка здається простою і у той же час — нескінченно ніжною. Цей маленький образ тримав мене. Він ніби говорив: «Дихай. Ти витримаєш». І я дихав.

Перші тривожні повідомлення прийшли вже перед обідом. Одна з наших підсистем почала вести себе дивно — запити повертали помилки, логи показували незрозумілі відмови. Колеги збіглися до екранів, обговорення переросло у нервову суперечку. Хтось згадав про можливі оновлення, хтось — про тестування, але в очах начальства читалося одне: якщо ми зараз не вичистимо це, клієнт отримає збій, а репутація постраждає.

Я відчув, як серце тисне в грудях, але пам’ять про її теплу відповідь, про те, як вона того дня написала, що ніхто не дарував їй таких слів, повернула мені спокій. Моя рука ледве торкнулась екрана — і вже було легше. Я піднявся, підійшов до колег, запропонував план: пройти по логу крок за кроком, ізолювати модулі, відкотити останні підозрілі коміти та запустити перевірки на тестовому середовищі. Голоси навколо мене стали уважнішими — я говорив чітко, мовив те, що мав робити в такі моменти роки практики.

Відповідальність тиснула, але страх відступив. Бо коли ти любиш — навіть проста фотографія на екрані стає опорою. Я уявив, як вона може посміхнутися, читаючи мої рядки, і це дало сили натискати клавіші впевненіше.

Протягом дня ми працювали в режимі підвищеної напруги: скрипти, перевантаження, швидкі деплити, нервові дзвінки з тестувальниками. Я відчував втому в очах, але робив крок за кроком. І чим більше ми просувалися, тим ясніше здавалося: помилка не проста — хтось навмисно змінював конфігурації у нетиповий спосіб. Певні сліди в логах виглядали як… вранішні сліди перед бурею — непомітні, але системні.

Коли настав короткий перепочинок, я вийшов на вулицю, взяв ковток холодного повітря і ще раз подивився на телефон. Вона відписала мені кілька годин тому: «Я так щаслива сьогодні… Дякую». Ці слова гріли, немов ковдра в холодний день. Я дозволив собі посміхнутися, але в голові крутилося попередження: цим проблемам було не просто технічне джерело — тут могло бути щось більше.

Незабаром керівництво зібрало екстрену нараду. Усі погляди знову впали на мене — тон роботи змінився: від рефлекторних виправлень до аналізу походження змін. Я відчув ту саму рідкувату тривогу, яку відчував напередодні, коли запускав публікацію. Але тепер це було не про мене і не про моє серце — це було про команду, про людей, про репутацію.

І саме тоді, в момент, коли складалося враження, що нас чекає не просто баг у коді, я подумав про неї. Не лише як про натхнення, а як про причину, чому я не можу дозволити собі здатися. Вона була моїм тихим маяком: коли шторм — тримай курс.

Кінець дня наближався, а відповідей було мало. Ми локалізували проблему в декількох вузлах, заблокували підозрілі доступи і підготували план відновлення. Але знати, що це може повторитися — було лячно. Я відчував, як у грудях з’являється те саме відчуття перед бурею: напруга, що наростає поступово.

Повертаючись додому, я ще раз переглянув її повідомлення на екрані, ніби заохочення: «Спи, завтра новий день». Я відповів кількома словами, не бажаючи її відволікати: «Добраніч, дякую, ти даруєш мені сили». І вночі, лежачи в темряві, знову дивився на фото — вона була там, спокійна, і це давало мені опору.

Та в серці осіла думка, що завтра може бути важче. Я вже відчував її тінь: не просто помилка, а хтось чи щось, що цілиться зсередини. І хоча я не знав деталей, душа підказувала — треба бути готовим. Бо іноді натхнення сходиться з випробуванням: коли світ стає голоснішим, кохання мусить стати сильнішим.