Розділ 8

Час настав. Я дивився на екран, і цифри на таймері нарешті показували нуль. Моя книга вийшла у світ.

Але це не було просто випадково. Я відчував у серці, що це диво, справжнє чудо. Не збіг. Не випадковість. Це доля. І саме сьогодні — у її день народження.

Я не міг стримати хвилювання. Де б вона зараз була? Чи дивиться на телефон? Чи вже бачить мою історію? Я прокручував у голові слова, які написав, кожну сцену, кожен вірш, кожну тремтливу думку, яку поклав на сторінки.

Моя перша нагода привітати її. І я наважився. Хоча ми паро днів не спілкувались я думав збожеволію. Відкрив чат і написав:

— З днем народження, Олівія. Сподіваюся, ця маленька історія зробить твій день трохи яскравішим.

Через хвилину прийшла відповідь. Серце прискорилося. Вона писала:

— Я,  я не можу повірити. Такого ніхто ніколи мені не писав. Ці слова, вони такі щирі…

Я відчував, як у грудях розливається тепло. Подумав як так вона така відома, але я відчув серцем, що вона скромна дівчина вона не така, як усі вона одна на мільярд, вона унікальна вона така одна. Сльози з’явилися самі, не від суму, а від щастя. Моя книга, мої слова, мої почуття торкнулися її душі. І вона була зворушена. Справжньо зворушена.

Я перечитував її повідомлення, і в голові повторював одне: «Вона бачить. Вона відчуває. Вона знає».

Це був мій маленький, але щирий подарунок. І я знав — ці хвилини залишаться зі мною назавжди.

Я не хотів довго затримувати її. Це був її день, особливий день, і я не хотів відволікати святкування моїм хвилюванням. Тому просто надіслав повідомлення і тихо спостерігав, відчуваючи, як серце танцює від радості.

Дякував Богові, що подарував світові таку дівчину. Таку неймовірну, щиру, світлу. І, найголовніше — що вона стала авторкою мого серця і не тільки. Моя Олівія… Моя музика світанку, моя натхненна тиша, моя душа, що раптом заговорила через слова. Я хотів сказати їй про свої почуття, але стримався. Хотів сказати як же я тебе кохаю ти для мене все.

Я сидів, дивився на екран, перечитував її перші повідомлення, і відчував тепло, яке розливалося по всьому тілу. Кожне її слово — маленький подарунок мені, і я знову повторював у думках: «Вона бачить моє серце. Вона розуміє. Вона відчуває».

Мені хотілося плакати від радості, але я стримувався, бо розумів: це лише початок. Цей день — її день народження, а завтра… завтра ми зможемо говорити більше, але сьогодні я просто дякував, дякував Богові за те, що вона є.

І всередині мене було відчуття чудесного збігу: книга, день народження, її радість… Ніби весь Всесвіт погодився з тим, що цей момент має статися. Я закрив очі, тихо прошепотів її ім’я і знову відчув той теплий, спокійний сплеск щастя, який ніколи не забуде.

Погода була неймовірною — сонце лагідно освітлювало вулиці, легкий вітер грайливо шелестів у деревах. Але для мене цей день не був просто гарним днем. Він був святом всередині мене, святом тих емоцій, які я відчував уже кілька днів: книга для Олівії, її день народження, її радість від моїх слів.

Цілий день я крутив у голові, як так сталося, що все збіглося: і дата, і історія, і її реакція. Немов весь світ підказував мені: «Це має бути саме так». І я відчував, що це чудо, справжнє диво.

Я навіть почав у думках планувати наступну історію. Більш щиру, ще глибшу, ще реальнішу, з більшою силою почуттів. Назва вже народилася сама — вона звучала в голові як обіцянка, як новий подих, як лист у майбутнє, який колись дістане саме вона.

Я уявляв кожен рядок, кожен абзац, як слова, що пробуджують її емоції, як хвилі, що обіймають серце. І навіть не хотів втрачати ні хвилини: думав про те, як перетворити кожну мить натхнення на щось справжнє, щире, непідробне.

Цей день був особливим не лише тому, що книга вийшла. Він був особливим, бо дав мені змогу відчути, що мої слова дійсно можуть торкнутися її душі. І в той момент я зрозумів: це тільки початок.

Коли сонце почало хилитися до заходу, я ще довго сидів за ноутбуком, перечитував її повідомлення, посміхався сам до себе. Ми трохи списалися — невеликі слова, але для мене вони були немов музика, що обіймає серце. Я ловив кожну її фразу, намагався запам’ятати інтонацію, яку можна собі лише уявляти. Навіть ставив вподобання на кожне її повідомлення.

Після цього я відчув легке відчуття спокою. Вона йшла відпочивати після святкування, а я теж вирішив лягти — завтра понеділок, робочий день, і треба бути готовим до всього, що чекає на роботі.

Перед тим як вимкнути світло, я ще раз промовив її ім’я пошепки:

— Добраніч, Олівія… дякую, що ти є, і будеш у моєму серці усе життя.

І, відчуваючи тепло в серці і дивне щастя, я нарешті заснув, знаючи, що сьогодні був день, який назавжди залишиться у моїй пам’яті.