Розділ 7

День тягнувся неймовірно довго.

Мабуть, так почувається людина перед великою подією — коли хвилини стають повільними, мов краплі воску, що стікають по свічці. Я дивився на годинник частіше, ніж коли-небудь у житті. Кожна година здавалася вічністю.

Завтра — саме завтра — мала вийти моя історія.

І від цієї думки у грудях все стискалося, а серце билося швидше. Мені хотілося, щоб час летів, але водночас — щоб він зупинився. Бо після публікації все могло змінитися. Можливо, вона прочитає. Можливо, ні. Але навіть ця крихітна «можливість» робила мене живим.

Я сидів за столом, намагався працювати, але рядки коду зливалися перед очима. У голові була лише одна фраза: «Завтра вона побачить.»

І від цієї думки я ледь не усміхався сам до себе.

Я вийшов на балкон, вдихнув прохолодне вечірнє повітря. Місто потопало у світлі ліхтарів, у вікнах блимали телевізори, десь унизу сміялися люди. А я стояв і думав лише про неї.

«Цікаво, що вона зараз робить? Чи, може, теж щось пише?»

Здавалося, навіть зорі цієї ночі світять яскравіше. Можливо, тому, що вони знають: завтра один маленький світ торкнеться іншого.

Я повернувся до кімнати, глянув на монітор. На екрані відображався таймер публікації — залишалось 19 годин, 47 хвилин. Я ще раз перевірив текст, переглянув обкладинку, опис, і зрозумів — змінювати більше нічого не хочу.

Вона мала побачити мої справжні слова, не відредаговані, не прикрашені — просто щирі звісно там було дещо вигадано але все ж суть почуттів не змінилась.

Перед сном я поглянув на екран телефона.

Жодного повідомлення. Але я все одно усміхнувся.

Бо завтра… завтра вона, можливо, прочитає.

Я вимкнув світло, ліг, накрився ковдрою й прошепотів у темряву:

— Ще трохи, Олівія,  ще зовсім трохи.

І заснув під шелест вітру, рахуючи не вівці, а хвилини до світанку, який стане особливим.

Таймер я поставив на п’ятнадцяту годину — саме тоді мала вийти моя історія. Я довго дивився на екран, ніби то серце, що відраховує удари до чогось невідомого. Потім поклав телефон, але заснути не зміг. У голові все крутилось: кожна сцена, кожне слово, кожна емоція, яку я вклав у ті сторінки.

Я ходив кімнатою, перевіряв опис, редагував дрібниці, навіть обкладинку переглядав, хоча вже все було готово. Просто не міг заспокоїтись. Хотілось, щоб усе вийшло ідеально. Наче від цього залежало щось більше, ніж просто книга.

Кожен рядок був про неї, навіть якщо ім’я не згадувалось. Я писав її очима, її усмішкою, її тишею. Мені здавалось, що вона відчує — навіть якщо ніколи не здогадається, що це про неї, а може й здогадається все ж таки надію маю.

Хоч і довга була ніч, але вона минула. Я не помітив, коли заснув, — просто очі злиплися від хвилювання й думок. А коли прокинувся, за вікном уже світало, і перше, що спало на думку — сьогодні. Саме сьогодні.

Я глянув на календар — неділя. Вихідний. Немов сама доля дала мені день спокою, щоб дочекатися цього моменту. Ніяких справ, ніяких дзвінків, лише я і таймер, який мовчки нагадав: залишилось кілька годин.

Я зробив каву, але вона остигла, поки я сидів біля вікна, дивився на небо й думав, що, можливо, у цей самий час і вона прокидається, моя ранкова принцеса найкраща дівчина у світі. Може, усміхається, не знаючи, що десь далеко хтось сьогодні живе лише очікуванням миті, коли його історія торкнеться її серця, навіть не догадується, що є живе на світі такий хлопець який за неї віддасть своє найдорожче у світі без вагань життя, що вона для нього найцінніша у світі вона мені дорожча за життя.

Час ішов повільно, кожна хвилина тягнулась, як нитка. Я ловив себе на тому, що рахую навіть не години — секунди.

Коли до 15:00 залишилася година, я вже не міг сидіти спокійно. По кімнаті ходив туди-сюди, перевіряв ноутбук, хоча знав — усе налаштовано, все готово. Але серце билося так, ніби зараз мав почути її голос, а не просто побачити, як з’явиться нова книга.

Я глянув на годинник — 14:10. Потім знову на таймер. І раптом згадав кожну сторінку, кожне слово, яке писав. Згадав, як хвилювався, коли ставив крапку в кінці останнього рядка. І як тихо промовив тоді: “Це для тебе, Олівія.”

Здавалося, ніби весь цей день дихає очікуванням. Навіть повітря стало важчим, густішим. У вікно пробивалося сонце, золотило стіл, клавіатуру, чашку кави, яку я так і не допив. Я сидів і дивився на все це, ніби вперше бачу.

14:35.

Я відчував, як долоні стають вологими, а серце б’ється швидше. Це ж просто історія, — намагався я себе переконати. Просто слова, які вийдуть у світ. Але для мене вони були всім. Це був мій лист, який я писав серцем. Я вірив ще з дитинства у справжні почуття бо зараз фальші більше, у світі як щирих почуттів. Хтось одружується за гроші, хтось кохає, бо змушують у кожного різне кохання, у мене воно таке просте, скромне, особливе.