Розділ 6

Наступного ранку я прокинувся із дивним відчуттям. Здавалося, що день почався не зовсім звично — наче світ трохи змістився, і все довкола втратило звичний ритм. Я дивився у дзеркало, чистив зуби, готував каву, але думки весь час поверталися до одного — до тієї історії, що чекала свого моменту.

До неї, я живу тільки для Олівії мені ніхто крім неї не потрібен.

Я сів за стіл, відкрив ноутбук, переглянув робочі листи, але слова розпливалися перед очима. Усе здавалося неважливим, порожнім, коли десь у глибині душі жевріла лише одна ідея — дочекатися того дня, коли моя історія оживе в Букнеті.

Кожна дрібниця відволікала мене. Краплі дощу на вікні, повідомлення колег, шум клавіатури — усе звучало дратівливо, бо всередині було лише одне відчуття: очікування. Я ловив себе на тому, що дивлюсь на календар частіше, ніж на екран монітора. Залишалося ще чотири дні. І ці чотири дні здавались цілою вічністю.

На роботі мене переслідувало відчуття, ніби я не зовсім тут. Колеги сміялися, сперечалися, обговорювали якісь деталі проекту, а я сидів осторонь, задумливо гортав рядки коду, та все одно думав не про них. Думав, як вона відкриє мою історію. Як її погляд пробіжить по першому рядку. Чи зрозуміє вона, що це — про неї?

Я усміхнувся сам до себе, хоч у грудях ворушився страх. Бо якщо вона здогадається — що тоді? Може, подумає, що я дивний, занадто відвертий, занадто щирий. Але ще страшніше було уявити, що вона не відчує нічого.

Коли день добігав кінця, я сидів у кабінеті з порожньою чашкою кави й дивився на екран, який давно потемнів. Над головою гудів кондиціонер, за вікном грався вітер, а я думав лише про одне: як дивно — жити, працювати, дихати, а всередині відчувати, ніби існує ще одне життя, невидиме, яке належить лише мені й Олівії.

Між мною і нею — кілометри, час, мовчання, але водночас — щось невидиме, тонке, як промінь. Іноді я відчував, що вона десь там — теж думає, теж пише, теж чекає. Можливо, навіть не розуміючи, кого саме.

Вдома я не зміг заснути одразу. Відкрив блокнот, перегорнув сторінки й зупинився на тій, де вперше написав її ім’я. «Олівія». Я провів пальцем по літерах і відчув, як щось стислося всередині.

Чотири дні. Лише чотири дні.

І тоді все почнеться.

Я вимкнув світло, ліг на ліжко і довго дивився у темряву. Десь далеко за вікном шумів дощ, і мені здавалося, що кожна крапля — це відлік часу до тієї

миті, коли вона прочитає перше речення. 

І з кожною хвилиною мене все більше охоплювало хвилювання. Я не часто писав історії — майже ніколи, якщо чесно. Зазвичай — лише вірші. Короткі, щирі, про те, що відчував. А тепер раптом історія така велика, така справжня, така, ніби народжена з самого серця.

Я боявся, що не вистачить слів, що не зможу передати те, що живе всередині. Бо коли пишеш про когось, хто став твоїм світлом, кожне слово здається надто слабким.

І все ж я намагався — чесно, щиро, мов уперше навчаюсь говорити мовою душі.

Я згадав усі ті вечори, коли писав для себе — не для публіки, не для слави, а просто щоб хоч якось впоратися з тишею. Цього разу було інакше. Цього разу я писав для неї.

І це робило все зовсім іншим — кожне речення, кожен рядок, кожну кому.

Я перевернувся на інший бік, дивився у темряву і раптом подумав: а якщо вона ніколи цього не прочитає? Якщо історія просто залишиться десь серед тисяч інших, загублена в морі чужих слів?

І все одно в мені було відчуття, ніби я зробив щось важливе. Бо вперше не мовчав. Вперше дозволив собі сказати те, що давно носив у собі.

Мені хотілося, щоб вона відчула — не просто зрозуміла, а саме відчула — як я її бачу. Як її слова гріють мене, навіть коли день холодний. Як її усмішка — мій ранок. Як її мовчання — мій вечір.

Десь за вікном затих дощ, і місто заснуло. А я лежав і шепотів у темряву:

— Колись ти це прочитаєш… і, може, впізнаєш себе.

І тоді мені стане легше.

Нарешті очі самі заплющилися, і я заснув.

Сон був неглибокий, тривожний, немов між двома світами — між тим, що є, і тим, чого так хочеться. І раптом серед ночі мене розбудив звук телефону.

Різкий, несподіваний, він пройшовся серцем, наче удар.

Я на мить застиг. Подивився на екран — невідомий номер.

Серце забилося швидше. Чомусь перша думка була — вона. Точно.

Олівія.

Я не знаю чому, але саме це ім’я відразу спалахнуло в голові. Наче вона десь там, далеко, теж не спить, і вирішила набрати, просто щоб почути, чи я справді існую.

Я натиснув на кнопку відповіді, але замість її голосу почув тишу. Потім коротке клацання — і дзвінок обірвався.

Я ще довго сидів у темряві, з телефоном у руці, відчуваючи, як серце стукає надто гучно.

“От якби то була вона…” — прошепотів сам до себе.

Ця думка була настільки живою, що я навіть уявив її голос. Тихий, трохи розгублений, але теплий. Наче вона хотіла сказати: “Ти теж не спиш?”

Я усміхнувся крізь сонливість і поклав телефон поруч, на подушку, ніби то був найдорожчий зв’язок із нею.

Але заснути знову вже не зміг. Лежав до ранку, дивився у темряву і думав, що, можливо, колись це справді буде вона.

І тоді, коли пролунає дзвінок уночі, я вже не сплутаю цей голос ні з ким іншим. Вона сенс мого життя якщо не знаю, то нізким більше я закоханий, на усе життя. 

Я лежав і дивився у стелю, слухаючи, як за вікном стихає ніч. Дощ припинився, залишивши по собі тільки легкий запах вологи й свіже повітря. Місто ніби заснуло глибше, ніж зазвичай, а я — навпаки, прокинувся всередині.

Телефон лежав поруч, екран уже згас, але думки — ні. Я ловив себе на тому, що кожен раз, коли блимає індикатор, серце здригається, сподіваючись, що це знову вона.

Смішно, правда? Один дзвінок, навіть не від неї, а я вже не можу знайти спокою.

Може, то знак? Може, так доля просто натякає: “Терпи ще трохи, твій час близько.”

Я заплющив очі й спробував заснути, але сон не приходив. Лише думки, лише її ім’я, що знову і знову звучало у голові тихо, як шепіт вітру.