Розділ 4

Наступного ранку я прокинувся рано. Сон ще тримався на віях, а в кімнаті було тихо, крізь штори проникало ніжне світло. Моя перша думка — Олівія. Вона знову прийшла до мене уві сні, її очі світилися тихим теплом, посмішка торкалася серця.

Я сів на край ліжка, вдихнув глибоко і подумав: «Сьогодні я мушу написати їй щось особливе». Мене переповнювало бажання розповісти їй про свої сни, про те, як сильно її присутність відчувається в моєму житті. Але водночас я стримував себе — боявся злякати її своїми словами, боявся, що вона подумає, ніби я одержимий.

Вирішив почати з простого: новий коментар під її історією. Серце б’ється шалено, пальці майже не слухаються. Іноді здається, що достатньо лише одного слова — і весь світ зупиниться.

Я відкрив сторінку, почав писати, стискаючи кулаки:

«Доброго ранку, Олівія. Мені здається, я бачив вас у сні минулої ночі. Це був такий світлий, теплий сон… Дякую, що живете у цьому світі.»

Натиснув «відправити».

Мить — і курсор замерехтів. Потім з’явився її коментар:

«Міран… Це мило. Дякую, що поділилися. Ваші слова змушують мене посміхатися з самого ранку.»

Я мало не випав зі стільця. Сидів і дивився на екран, відчуваючи легке тепло, яке розливалося по всьому тілу. Кожне її слово — маленький промінь світла, який проник у моє серце.

Я хотів більше. Більше контактів, більше розмов, хоч навіть у простих коментарях. Думав, як було б почути її голос… але стримував себе. Ще зарано. Мушу дочекатися моменту, коли це буде природно, коли вона сама захоче поділитися частинкою себе.

Весь ранок пролетів у хвилюванні і мрії. Навіть найпростіші справи здавалися особливими, бо мої думки постійно поверталися до неї. Кожен подих, кожен звук, навіть легкий шелест листя за вікном — все це нагадувало про Олівію, її тепло і ніжність.

Я зрозумів, що сьогодні — день, коли наш зв’язок може стати ще міцнішим. І я був готовий зробити маленький крок, який наблизить нас один до одного, не кваплячи подій, а дозволяючи почуттям рости природно.

Після того, як я надіслав коментар, руки ще довго тряслися. Серце хотіло вистрибнути з грудей, а думки літали хаотично. Я не міг повірити, що звичайні слова можуть викликати таку реакцію, але вона робила мене живим, ніби я знову відчув кольори світу після довгої сірої зими.

Я ходив кімнатою туди-сюди, намагаючись заспокоїтися. Кожен крок звучав гучно у тиші, а погляд часто падав на екран телефону. Я думав, що ще трохи — і напишу ще, просто щоб залишитися ближче до неї, хоча би через текст.

Її ім’я, Олівія, постійно звучало в голові. Я повторював його мовчки, немов молитву, і відчував, як кожне повторення робить її частиною мого світу. Уявляв її очі, усмішку, голос… і хотів почути цей голос хоча б раз. Мені здавалося, що якщо я зможу почути її сміх чи інтонацію, світ стане кращим, а моє серце — повним.

Та я стримував себе. Не хотів здатися нав’язливим. Не хотів, щоб її перше враження про мене було дивним чи занадто емоційним. Я розумів: справжнє почуття не можна прискорити, його треба берегти, дозрівати і дозволяти рости.

Кожна хвилина цього ранку була як маленьке випробування терпіння. Я уявляв, як вона прокидається, як робить чай чи каву, як відкриває свій ноутбук, щоб побачити світ, який чекає на її слова. Уявляв її щасливою і спокійною, і від цього у мене всередині розливалась теплота.

В обідню перерву я сидів у кафе поруч з офісом, пив каву і намагався думати про щось інше — але не виходило. Люди навколо розмовляли про буденні речі, сміялися, посміхалися, а я всередині себе відчував тільки одне: Олівія. Кожен звук, кожен рух нагадував про неї, і я ловив себе на тому, що уявляю її поруч, усміхається мені і тихо каже щось, що лише ми можемо зрозуміти.

Повернувшись додому після обіду, я ще раз перевірив коментарі на її сторінці. Вона додала новий пост — коротку замальовку про ранкову каву та запах свіжого хліба. Я відчув легке тепло в грудях і захотів відповісти одразу, але стримав себе, бо розумів: краще нехай це буде не поспіхом, а продуманою щирою думкою.

Я сів за блокнот і почав писати. Не просто коментар, а маленьку історію, маленький відрізок своїх думок, який міг би передати моє тепле відчуття до неї. Сидів, згадуючи кожну деталь, яку помітив у її профілі, кожен рядок її текстів, кожну посмішку на фото бо мав, я тільки одне. Кожна думка була як маленький крок до неї, як ниточка, що з’єднувала наші світи.

І навіть коли сонце почало заходити, кімната наповнилася тишею вечора, я все ще думав про Олівію. Я відчував, що наш зв’язок росте, що ці маленькі слова, ці коментарі, ці образи з моєї уяви — не просто мрія. Вони початок чогось справжнього.

Я закрив блокнот, глибоко видихнув і тихо промовив її ім’я:

— Олівія. Як же ти мені потрібна.

І тоді зрозумів, що готовий чекати. Чекати моменту, коли можна буде зробити ще один маленький крок, і, можливо, одного дня — почути її голос.