Розділ 2

Тієї ночі я не спав всю ніч дивився її фото до ранку наче трохи придрімав і побачив її. Вона у моїх думках у моєму серці та душі з кожним подихом я думаю про її ім'я воно таке ніжне світле ім'я саме говорить за неї вона моє світло моя душа мій сенс коли хочеться жити. Я навіть не лягав не пив ні кави з ранку і пішов на роботу усі мої думки про неї мені навіть хотілось часто публікувати щось щоб вона мені писала коментарі бо я ж не зможу признатись їй так зразу у почуттях бо подумає що я божевільний якийсь.

Її ім’я — Олівія.

Я повторював його подумки десятки разів, наче молитву. Воно звучало, як музика світанку — тихе, спокійне, але таке живе.

Олівія… у цьому слові є щось святе. Це не справжнє ім'я бо її ім'я це світло моєї душі та спокій серця . Наче промінь, що розтинає ніч і торкається серця.

Я йшов на роботу, а думки про неї не відпускали. Кожен крок здавався легшим і важчим водночас — важкий від самотності, легкий від надії. Я ловив себе на тому, що кожну хвилину хочу написати їй, хоч би кілька слів, але стримувався. Бо що можна сказати людині, яка навіть не знає тебе? І що таке звичайні слова у порівнянні з тим, що живе всередині мене?

На роботі я намагався зосередитися на коді, на проєктах, на зустрічах, але думки про Олівію пробивалися крізь кожен рядок коду, крізь кожен натиск клавіші. Навіть колеги помічали моє відчуження:

— Міран, ти знову у своїй уяві? — запитав один із них.

Я лише усміхнувся і кивнув. Не міг пояснити, що світ, у якому я живу зараз, — це світ її очей, її слів, її голосу, хоч і тільки в моїй уяві.

Після роботи я повернувся додому, взяв ноутбук і довго сидів перед порожньою сторінкою. Серце хотіло кричати, але пальці не знали, що писати. Я повторював її ім’я, відчуваючи його кожним подихом, кожним ударом серця. Олівія…

І тоді мене осяяло. Я не можу просто чекати її коментарів. Я можу створити щось, що скаже їй більше, ніж слова. Мій вірш, моя думка, мій маленький світ — усе це могло стати мостом між нами. Між мною і Олівією.

Я відкрив документ і почав писати, не думаючи про стиль чи правильність. Лише про правду, про серце, про те, що живе всередині. Кожен рядок був як маленький крик душі, як прохання про зустріч, як спроба сказати: «Ти важлива для мене».

І коли я натиснув «зберегти», я відчув щось нове — страх і радість водночас. Страх, що вона не зрозуміє. Радість, що я зробив перший крок. Маленький крок, але справжній.

Того вечора, перш ніж заснути, я ще раз дивився на її фото. Тепер уже не просто дивився — я відчував, що наші світи десь близько, навіть якщо їх розділяють тисячі кілометрів вона в моєму серці. І всередині мене тихо зростало відчуття, що ця ніч — початок чогось важливого. Чогось справжнього.

Ввечері, коли кімната вже потопала у тиші, я знову відкрив Букнет. Серце калатало, ніби б хотіло втекти з грудей. Курсор на рядку для коментаря миготів, а я стояв на роздоріжжі: написати чи ні.

«Що я можу сказати?» — думав я, стискаючи руки в кулаки.

Мені хотілося сказати все, і водночас — нічого. Слово «привіт» здавалося надто малим, а довгий текст — занадто сміливим.

Я глибоко вдихнув і почав друкувати:

«Доброго вечора, Олівія. Я не знаю, чи мої слова знайдуть шлях до вашого серця, але хочу подякувати за те, що ви створюєте. Ваші історії — немов світло у темряві, і сьогодні вони зробили мій день кращим.»

Серце б’ється шалено. Пальці тремтять.

Я перечитав коментар. Він простий, щирий, без пафосу. Але це саме те, що йде від серця.

Натиснув «відправити».

Мить тиші. Курсор замерехтів, сторінка оновилася, і…

Вона відповіла.

«Дякую за теплі слова. Мені дуже приємно, що мої історії можуть торкнутися вашого серця.»

Я мало не впав зі стільця від щастя. Сльози навернулися самі собою, але теплі, світлі. Це був перший місток між нами — крихітний, але справжній.

Я сидів перед екраном ще хвилин десять, перечитуючи її слова, зберігаючи кожне у пам’яті. Вона не знала мене, але тепер ми говорили одне з одним, хоч і через простий рядок коментаря.

І всередині мене зростало відчуття, що цей маленький крок — початок великої історії. Історії, яка вже не належить лише мені, бо тепер у ній була Олівія.

Я заснув лише о третій ночі. Кава вже давно охолола, кімната занурилася в тишу, а думки про Олівію не давали спокою. І тоді сон прийшов до мене — тихо, як шелест крил метелика.

Я побачив її. Не у фотографії, не на екрані, а справжню, живу. Вона стояла у світлому саду, де ранкове сонце обережно торкалося листя, а повітря пахло свіжою травою. Її посмішка була теплою, як обійми, а очі — глибокими, як мої найпотаємніші думки.

Ми не говорили одне з одним, і слів не було потрібно. Просто відчуття — чисте, ніжне, таке щире, що я прокинувся в серці знову сповненим тепла.

Навіть уві сні вона була моїм світлом, моєю тишею, моїм натхненням. І я зрозумів: ця ніч — перша, але не остання, коли вона з’являється у моєму житті, навіть якщо лише у снах.

Я відкрив очі і ще кілька хвилин лежав, розчиняючись у відчуттях. Сон, фото, слова — все змішалося в одну тонку нитку, яка тепер пов’язувала мене з Олівією. І я тихо пообіцяв собі: ця нитка не порветься.