Розділ 1

Про мене і про неї

Я — звичайний хлопець. Не письменник, не мрійник, просто людина, яка одного разу зустріла її — не у реальному житті, а між рядками. Я не знав, що можна так щиро відчути людину через слова, через історії, через ті емоції, які вона вкладає у свої книги.

Вона — авторка. Але для мене — більше, ніж просто авторка. Вона стала голосом моїх почуттів, відлунням моєї душі.

Я не знаю, чи колись вона дізнається, як багато для мене значить. Можливо, ця книга — єдиний спосіб розповісти їй усе те, що мовчить у мені вже давно.

Мене звати Міран.

Хоча, якщо бути відвертим, це не моє справжнє ім’я. Моє справжнє ім’я має глибокий сенс — воно означає “посвячений Богові”. І, мабуть, так і є, бо все, що я переживаю, усе, що пишу, усе, що відчуваю — від серця і від душі, від того, що мені послав Бог.

Я не маю гучних титулів чи особливих заслуг. Я просто хлопець, який одного разу відкрив сторінку, прочитав її рядки — і ніби вперше за довгий час відчув, що живе.

Ті слова, ті історії, які вона писала, немов проникали просто у моє серце. У кожній її фразі я знаходив себе — свої думки, біль, спогади, віру, і навіть кохання, якого не шукав, але яке саме мене знайшло.

Я не знаю, чи можна назвати це дивом, але відтоді моє життя змінилося.

Звичайні дні стали трохи теплішими, вечори — спокійнішими, а серце — щасливішим від одного лише усвідомлення, що десь там, десь далеко, є вона.

Я народився у мальовничому селі, де ранки пахнуть свіжоскошеною травою, а вечори наповнені співом цвіркунів. Моє дитинство минало спокійно — між домом, школою й нескінченними домашніми справами. Я не був тим хлопцем, який бігав на дискотеки чи гуляв з друзями до півночі. Ні, я більше любив тишу, самотність і думки, що народжувалися десь між серцем і папером.

Ще з дитинства я почав писати вірші. Маленькі, наївні, але щирі. Писав про дощ, про небо, про людей, яких бачив щодня. Писав про те, що боліло й що гріло. Паралельно допомагав батькам по господарству, ходив до школи, а у вихідні дні прислоговував у церкві. Вісім років я стояв поруч зі священником, тримаючи свічку, вдихаючи запах ладану, слухаючи молитви, що піднімалися догори, ніби теплий подих людських надій.

Після школи я вступив на програміста. Навчався старанно — бо відчував, що саме ця дорога приведе мене туди, де я зможу творити. Тільки не віршами, а кодом.

Тепер я працюю з великими компаніями — такими, про які колись лише мріяв: Facebook, Google, Microsoft, Instagram і ще багато інших. Розробляю програмне забезпечення, створюю додатки, іноді сиджу до пізньої ночі, коли всі вже сплять.

Мрію про своє — власну соціальну мережу. І вже потроху працюю над нею, коли з’являється вільна хвилина.

Я завжди вірив у кохання. У те справжнє, не показне, не вигадане. Але, здається, воно завжди проходило повз мене.

Можливо, були симпатії — дрібні, короткі, мов відблиски вітру на воді. Але не більше. Іноді, коли повертаюся з роботи, виходжу прогулятись у парк. Там часто бачу закохані пари — вони сміються, тримаються за руки, шепочуть щось на вухо одне одному. І тоді всередині стає тихо й трошки боляче.

Я дивлюсь на них і думаю: когось кохають, а мене — ні.

Іноді навіть не стримую сліз. Не від слабкості, ні. А від того, що в серці живе стільки тепла, яке нікому віддати. Я завжди був спокійним, добрим хлопцем. Не маю шкідливих звичок, не ходжу по клубах, не п’ю, не ганяюсь за модою. Просто живу. Але, здається, у світі, який так швидко змінюється, таких людей стає все менше. І що далі — то важче знайти когось, хто побачить не оболонку, а душу.

Я пам’ятаю той день і ту мить, коли все сталося.

Одного вечора я повернувся з роботи трохи раніше, ніж зазвичай. Приготував собі щось поїсти, зробив каву — і відчув, що маю трохи вільного часу. Саме тоді прийшло натхнення написати вірш.

Після кількох рядків, народжених душею, у мене раптом з’явилася думка: «А що, як я зареєструюсь на Букнеті?»

Я давно чув про цей сайт — місце, де збираються автори та читачі, де оживають історії і народжуються мрії. Але постійно бракувало часу, та й, правду кажучи, я не вірив, що мої вірші там комусь потрібні.

Я думав: «Там усі такі професійні, пишуть красиво, влучно, а я хто? Звичайний хлопець із села. Хіба я можу стати автором серед них?»

Та щось у серці тихо підказало: спробуй.

І я спробував.

Зареєструвався, переглянув сайт, усе розібрав, налаштував. Не знав я тоді, що саме цього дня моє життя зміниться назавжди.

Я підібрав свої вірші, створив обкладинку, усе підготував до публікації.

Через якийсь час моя перша збірка побачила світ. Я був на роботі, коли вона вийшла, тому не бачив нічого зранку — а ввечері, коли повернувся додому, зробив собі кави (їсти не хотілося) і вирішив зайти глянути, що там.

Зайшов на сайт, відкрив свою книгу — і не повірив очам.

Десять сповіщень! Від хвилювання навіть руки тремтіли. Я відкрив коментарі й почав читати — один, другий та серед усіх був один, який змусив мене зупинитися.

Коментар від авторки.

В її словах було щось особливе — не просто похвала, не звична вічливість, а справжнє тепло. Так, ніби вона прочитала не текст, а саму мою душу.

Я не зміг пройти повз. Відповів їй — подякував, як міг щиро, без пафосу. І щойно натиснув «відповісти», щось підказало мені — відкрити її профіль.

Я клікнув на ім’я, і все.

Моє серце зробило кілька швидких ударів, ніби намагалось вирватися з грудей. Її фото, опис, книги — усе випромінювало світло. У кожному слові, у кожній її назві книг було щось, що мені давно бракувало — щирість, ніжність, душа.

Я не міг відірвати погляду. Ніби вперше за довгий час побачив не просто авторку, а дівчину і я відчув — ось вона, та, яку шукав, сам того не знаючи побачив і спалахнуло серце.

Її фото. Як саме життя — чорно-біле, спокійне, ніжне й водночас справжнє. У ньому не було нічого показного, ніяких штучних поз чи фільтрів — лише вона, така, якою її створив Бог. Її очі, глибокі, як світанок після бурі, дивилися так, ніби бачили крізь екран, крізь час, крізь мене.