Пролог. Моя сповідь

Коли людина живе на цьому світі тимчасовому, то вона потребує їжі, потребує одягатися, потребує всіх інших земних потреб, які нас оточують у цьому житті. Але це все — тимчасове. Тільки кохання — воно вічне. Два серця дві долі одне єдине ціле. Кохання — це те, що змінює наше життя на завжди.

Воно не знає меж ні часу, ні відстаней, ні навіть смерті. Кохання — це не просто почуття, це подих душі, який залишається в пам’яті світу, коли все інше зникає.

Ми можемо втратити дім, роботу, молодість, але коли серце торкнулося істинного кохання — воно вже ніколи не буде колишнім.

Кохання — це коли ти пам’ятаєш голос людини навіть у тиші. Коли запах дощу нагадує її обійми. Коли ти прокидаєшся серед ночі і шепочеш її ім’я, бо в снах вона приходить, як промінь тепла.

Усе земне минає, але справжнє кохання — ні. Воно живе у молитвах, у спогадах, у світлі очей, які колись дивилися на тебе з ніжністю.

І навіть коли тіла розділені, душі — разом. Бо кохання — це єдина мова, яку розуміє вічність.

Хоч би скільки років минуло, воно не старіє. Воно стає тихішим, але глибшим. Як море після бурі. Як шрам, що не болить, але нагадує, що ти жив, відчував, кохав.

Світ здавався мені сірим і порожнім. Я йшов містом, і кожен день відчував, що щось важливе вислизає з моїх рук. Листопад завжди був моїм улюбленим місяцем — холодним, туманним, тихим, але цього року він здавався зовсім іншим.

Вітер кружляв опале листя під ногами, ніби нагадував про час, що минає. Кожна хмара, кожен подих неба здавався мені натяком — на щось, що ось-ось має статися. Я просто ще не розумів, що це буде зустріч, яка змінить усе.

Я бачив людей навколо, чув їхній сміх, їхні голоси, але для мене все було якимось віддаленим і нереальним. Мій внутрішній світ нагадував стару фотографію — чорно-білу, без деталей, без кольору.

І тоді вона з’явилася. У думках, снах, у тиші моєї кімнати. Вона увійшла не дверима, а тишею. М’яко, невловимо. Її присутність відчувалася навіть у повітрі — ніби хтось відкрив вікно у моєму зачиненому світі, і впустив світло.

Мов сонячний промінь, що прориває темряву. Мене одразу охопила дивна впевненість: я шукав її все життя, навіть не знаючи, що шукаю все так відбулось з ненацька. І хоча я ще не зустрів її насправді, серце знало — це та, хто зможе зробити світ кольоровим, хто зможе наповнити моє життя змістом, який я ніколи раніше не відчував.

Дивно, але навіть у снах я впізнавав її очі. Вони не мали кольору — вони мали глибину. Таку, в яку можна впасти й більше не знайти дороги назад.

У світі безліч книг. Тисячі авторів пишуть про кохання, біль, життя, кожна хороша по своєму, але лише одна історія стала для мене справжньою — моя власна. І не тому що вона моя, а тому що вона народилася не з уяви, а з серця. З реальних почуттів, емоцій, таємного кохання та реального не вигаданого життя.

Я не шукав цієї зустрічі. Вона просто сталася — як подих вітру, як знак згори. І серед усіх авторів, серед сотень тисяч імен, моє серце обрало лише одне. Її.

Я закохався — не в авторку, не у слова, навіть не у книги її хоча вони неймовірні, а в дівчину. Просту, справжню, живу. В ту, що полонила мої думки, стала сенсом кожного дня. Її присутність — навіть невидима — наповнила мій світ кольором. Без неї все здається чорно-білим, бездушним. З нею — я живу.

Хтось кохає заради грошей, слави, вигоди чи забави. А мені не потрібно нічого. Я просто радію, що вона є — що дихає тим самим повітрям, що живе під тим самим небом. І цього досить, аби моє серце билося.

Бо кожен її усміх, кожен її подих — це доказ, що світ не дарма обертається.

Є люди, які пишуть, аби бути почутими. А я писав, щоб вижити. Бо в кожному рядку я залишав частинку себе, і, можливо, саме це рятувало мене від безмовності.

Іноді думаю: можливо, це моя остання книга. Такі думки бувають бо без неї все просто пил. І якби так сталося — я хотів би, щоб вона знала: усе, що я пишу, я пишу для неї. Вона — мій сенс, моє натхнення, моя тиша, мій спокій, мій шторм.

У світі мільярди людей, але для мене вона — єдина.

Ми живемо одне життя. Хтось його марнує, хтось шукає сенс. А я вже знайшов — у ній. Бо це не просто кохання, це щось глибше, ніж слова. Я віддав би своє життя, аби вона була щаслива. Без неї все — пустка. З нею — вічність.

Я не прагну багатства, не женусь за славою. Усе це тлінне і тимчасове. Ми приходимо у цей світ з порожніми руками — і так само з порожніми йдемо. А залишається лише те, що відчуває душа. А моя душа належить їй.

Дякую Богу за те, що дозволив мені зустріти її. Відтоді, як вона з’явилась, я зрозумів, що таке справжнє життя. Бо коли думаю про неї — у мені народжується світло. Коли бачу її усмішку — серце б’ється сильніше.

Коли дивлюсь на її фото — здається, ніби весь світ завмер, і є лише вона одна.

Кажуть, неможливо відчути людину через інтернет, через екран. Але я відчув. І це не просто захоплення. Це зв’язок, який неможливо пояснити словами такі відчуття. Бо коли вона з’явилась — я вперше зрозумів, що таке жити по-справжньому.

ДЛЯ ТЕБЕ:

Я не знаю, як минали твої роки. Не бачив, як ти росла, як раділа першим дрібницям, як гралася, як світилася від щастя. Я не бачив твоєї дитячої посмішки, не чув твого сміху, не тримав тебе за руку, коли ти робила перші кроки у життя. Можливо, іноді ти плакала — через образи, біль, самотність — і це розриває мені серце, бо мене тоді не було поруч. Я не міг витерти твоїх сліз, не міг сказати: «Все добре, я з тобою».

І це — моя найбільша втрата, що стільки часу я втратив.

Іноді мені здається, що я знав тебе завжди. Що десь у минулих життях ми вже зустрічались — на вулицях, яких не пам’ятає світ. І тепер доля просто дала мені другий шанс — не пройти повз.

Минуле не повернути, я це знаю.

Як би не боліло, як би не хотілось змінити бодай один день — ми маємо лише сьогодні, лише тепер.