Морай від Всемогутнього

Кожен день тягне за собою інший — ідентичний. Організм потребує транквілізаторів для кобили, щоб нічого не чути й не бачити, або ж прагне рознести квартиру з криками в порожнечу, аби тільки вичерпалося терпіння, яке невпинно нагадує, що я маю бути сильною. Наразі виграє другий варіант. Квартира має жалюгідний вигляд, і якби не чоловік, вона б уже перетворилася на свинарник. А все тому, що крім психологічних гойдалок на тлі стресу, я часто відчуваю фізичне запаморочення.

Салл запропонував піти розвіятися. На вулиці я почуваюся набагато краще, так би мовити — людиною, жінкою, а не функцією, яка не справляється зі своїми обовʼязками й конспектує невдачі у красномовні вірші. Ці рядки по новому колу розбивають мені серце, щойно я перечитую їх і бачу силу цього віддзеркалення. Моє життя зараз минає наче пісня в непричесаному slow-mo: тисне на мозок і водночас тішить своїм уповільненням. У важкі хвилини допомагає думка: він десь поруч — в Арканії, в десятому зошиті з чернетками романів, зрештою, в моєму серці. Він нікуди не зникав, він завжди був зі мною.

Я добре памʼятаю його заспокійливу фразу: «Червоний». Але мені жодного разу не ставало легше, коли я промовляла її наодинці. Проте, коли згадувала його обличчя, повернуте до мене, руки, що ніжно притискають до себе, губи, які він чомусь облизував... — це діяло як знеболювальне. Сьогодні другий день, як я перебуваю на межі. Будь-яка дрібниця може вивести мене з рівноваги. Мені життєво необхідний він, але я навряд чи переборю себе і зізнаюся, що він — мій рятівний квиток. Та я можу мріяти. Самонавіювання — теж дієва таблетка.

Після нервового зриву краєвиди дещо змінюються для сприйняття. Стають важливішими, чи що. Коли, наприклад, під час нападу сильної істерики ти готовий кинути все і полетіти в прірву, то згодом усвідомлюєш: вони могли б урятувати від цього своєю красою, якби ти вчасно вийшов із зони дискомфорту.

Світло затишних вогнів у прозорих панорамних вікнах мерехтіло перед очима, тож ми із Саллом уже за хвилину сиділи в ресторані «Пібстер». Рівні пасма волосся заспокоюють на дотик. Як приємно відчувати себе привабливою для самої себе! Тільки ось погане самопочуття нікуди не зникло, а навпаки — загострилося. «Туман у голові» стає навʼязливим, я все віддаленіше чую голос Салла, який хвилюється через мій стан. Тіло кидає в жар, в очах розмивається, координація порушується. Салл підвівся зі свого місця і допоміг мені встати, щоб ми вийшли на вулицю.

Свіже повітря проходить крізь мої дихальні шляхи. Яскраве світло навколишнього світу повертає до реальності. І я помічаю трохи далі хлопця, який притулився до стіни з цигаркою в руках. А він помічає мене. Занадто багато схожості, щоб це було простою випадковістю.

— О, привіт, — я перша усміхнулася йому.

— Привіт, — він зробив останню затяжку й викинув недопалок.

— Це хто? — Салл поглянув на мене.

— З Люмінарії мій… друг, рятівник.

— Рятівник? — в один голос запитали вони обоє.

— Так, — упевнено заявила я. — У минулому він урятував мене.

— Від чого? — зацікавився Салл.

— Від депресії.

Я поглянула Марсу в очі. А він — у мої. І тільки в них ховалося те, про що знаємо лише ми двоє.

Але феєрверк ностальгії не встиг розлетітися нашими серцями, адже в мене знову різко закрутилася голова. Цього разу все набагато серйозніше. У мене підкосилися ноги. Салл підхопив мене, гарячково роззираючись довкола — чи то шукаючи, до кого звернутися, чи то думаючи викликати швидку. Офіціанти з ресторану метушилися біля столів, перехожі йшли у своїх справах. На перехресті саме зупинилася швидка без мигалок. Салл звернувся до Марса:

— Рятівнику, поглядиш за нею? Я покличу лікаря.

— Добре.

Марс узяв мене на руки, і я відчула, що моє найзаповітніше бажання здійснилося.

У голові запаморочилося ще дужче. Я хотіла щось сказати, але моя чорно-біла сумка з делікатним білим ремінцем полетіла на асфальт. З неї випав зошит, відкрившись посередині. Я притулилася до Марса, заплющила очі й прошепотіла: «Я трохи відпочину». А він, присівши зі мною на руках на бордюр, краєм ока встиг помітити перший рядок: «Дорогий Марсе».

Унизу живота хлопця звело мʼязи, а в грудях запалало вогнем. Таке буває лише в одному випадку — коли відчуваєш любовну зацікавленість до людини навпроти. Марс, нехтуючи правилами особистого простору, обережно підняв зошит із землі й почав водити очима по тексту, написаному від щирого серця його колишньої дівчини. Вона була його теперішньою причиною тахікардії — і майбутньою теж, чомусь він був у цьому абсолютно впевнений.

«Дорогий Марсе,

Ти у моїх снах — наче нова можливість. Білий аркуш, присвячений тобі, — це шлях до вічного закарбування спогадів після ночі, проведеної разом, хоча насправді тебе там не було.

Твої обійми у провулку мого сновидіння — назвемо цей світ «Морай», що означатиме «зустріч із тобою», або ж твоє імʼя в іншій книзі — це давно забута насолода, яку можеш подарувати тільки ти.

Сьогодні я починаю ранок не із запланованого божественного ритуалу у вигляді молитви, а зі святкових пісень про Бога та листа до мого книжкового персонажа, який живе неподалік і водночас у моєму серці.