Свідок моїх таємниць

~ Ізмаїл ~

СПОГАДИ

— А в житті все так само, як у казках?

— Світ — це справді казка. Похмурим його роблять люди. Якщо світ — казка, то люди в ньому — герої. Стандарт історії усіх віків такий: є добрі і є злі. Але я ще скажу від себе декілька важливих слів: навіть від доброї людини не чекай, що вона відповідатиме всім твоїм пунктам. Це не так, тому що людина — також особистість, як і ти, зі своїми родзинками, звичками й моделлю спілкування. Якщо сьогодні добра людина зробила тобі комплімент, то не чекай від неї такого ж завтра. Адже, наприклад, її думки будуть зайняті чимось іншим, важливим, і вона цього не помітить, а ти думатимеш, що їй стало байдуже, й образишся. Або добра людина сьогодні допоможе, а завтра пройде повз. Не потрібно вішати на добрих людей ярлики, ніби вони повинні бути «добрими» для тебе завжди. Завжди добрим для тебе може бути лише персонаж, якого ти собі придумаєш у книзі й даси йому таку рису характеру, таку природу. А людина у реальному житті — ні. Їй дозволено бути собою так само, як і тобі. Навіть попри те, що світ — це казка, він має залишатися для тебе казкою не тому, що люди зробили так чи люди такі, а тому, що ти всередині своєї душі відчуваєш злиття з цією казкою. А таке може бути тільки тоді, коли ти живеш у гармонії з собою, незважаючи на інших. Мається на увазі не те, щоб бути егоїстичною, а те, щоб навіть у самотності відчувати цілісність.

Тролейбус пришвидшився, а я не міг відвести від неї очей. Кірілла мене не бачила, повністю поринувши у свої думки. А мені не вкладалося в голові, як у такій маленькій людині вміщалося стільки життєвої мудрості.

— Мам.

Вона глянула на доньку.

— Що?

— Що ти так задумалась?

— Про персонажа свого.

— А що таке «персонаж»?

— Персонаж — це… певна людина у твоєму власному вигаданому світі. Скажімо так: ти змалювала собі людину такою, якою захотіла, і вона стала твоїм персонажем. Ти можеш помістити цю людину в будь-яку локацію, яку забажаєш. Наприклад, на намальовану галявину, або в школу, описану текстом, чи на шосе, зліплене з пластиліну. Тобто вибір величезний. Персонаж також може бути повністю вигаданий тобою, а може бути взятим із реального життя образом.

— А твій персонаж вигаданий чи це образ реальної людини?

Вона посміхнулась.

— Мій — реальний.

— А як його звуть?

— Ібрагім. Ібрагім Микитинецький, якщо з повагою.

— Гарне імʼя. А прочитаєш мені?

— Так, сьогодні ввечері прочитаю. А зараз ми виходимо, — вона тицьнула донечку в носик.

Вони виходять на тій же зупинці, на яку їхав я, але я не знаходжу сміливості підійти й привітатись. Натомість стою ще якихось пару секунд, скануючи поглядом, як вони заходять у кафе, а потім розвертаюся і прямую до торгового центру.

✦

Слухачі, глядачі, важкі підлітки, відмінники за всіма пунктами життя — усі, хто повинен був бути тут, зібралися в актовій залі.

Тоді був день відкритих дверей, і на честь цього відбувався такий собі мініконцерт.

Я не знав, хто виступатиме, я не знав, навіщо я прийшов, адже мені ще треба було підготувати лекцію, але я сидів там. Бо така доля. Мене покликали, як і всіх викладачів, і, зрештою, не було катастрофічних причин, щоб відмовитись. Хіба що лекція, яку я не перечитав учора, бо ліг змучений спати.

Двоє ведучих того виступу вийшли на сцену і читали з аркуша паперу заздалегідь заготовлений текст. Звучало красиво, витончено, я б навіть сказав, естетично. Але не скажу. Бо естетично в цьому житті для мене завжди виглядала тільки одна персона. 

Як вона? Де?..

Брутальний, театрально підготовлений, без жодної згадки у своїх рухах про сором'язливість, хлопець вийшов на сцену, замінюючи ведучих. Перший номер — читання вірша.

Слова вилітали з його вуст, як стріли, що ні в якому разі не промахнуться — впевнено, у самісіньке серце людей, які розсілися на стільцях перед сценою.

Стріляй.

Вбивай мене по колу, люба.

Ти ж так впевнена була,

Що витримаю кулю.

Тікай.

Тобі не варто залишатись —

Тіло моє неживе

І подиху не зробить.

Сяй.

Ти заслужила щастя, люба.

Рви на шиї мертвій злобу,

Тільки власну не чіпай.

Усі позатихали на мить. А після почулося гучне плескання в долоні — і я підтримав цей звук своїми.

— Вірш вийшов нереально крутим! — чулося на задніх стільцях.

І за секунду я помітив за кулісами загадково-перелякані та такі заворожені хлопцем очі. Хоча я був упевнений, що ці очі були більше в захваті не від живої людини, яка читала вірш, а від відчуття, яке цей вірш розбудив усередині.