Дивник і Болотна Принцеса

Різноманітні відтінки зеленого переливалися на волоссі принцеси. Її очі виблискували карим смарагдом і смутком. Загалом можна було б накидати цілий список причин, чому їй не варто вважати себе нещасливою. Було лише одне крихітне «але» — принцеса була болотною.

Світлоградські болота вважалися найособливішими на всій Люмінарії. Сюди заборонялося ходити через високий вміст галюциногенів, які виділялися за кілометр від самого ядра — зеленої багнюки, де й жила принцеса.

Молода дівчина змирилася зі своєю долею ще кілька років тому. Вона знайшла своє покликання, навіть жодного разу не зустрівши людини. Під найбільшим каменем біля водойми ховався її «спосіб жити» — темно-сірий блокнот, знайдений якраз на цьому місці. Мабуть, колись хтось бував тут до її появи й випадково забув його або ж залишив навмисно. Чи, може, хтось знав..?

На першій сторінці друкованими літерами було виведено: «Живи так, як можеш». Принцеса дозволила собі повірити, що ця знахідка — подарунок персонально для неї.

Вона була ще мрійливим підлітком, коли знайшла його. А тепер… блокнот уже наполовину заповнений грифелем, який ховався всередині паперового скарбу. Але принцеса не відчувала справжнього щастя від проживання життя в рядках — вона мріяла, щоб ці рядки ожили. Навіть дозволила їм пливти власною течією. Іронічно, що вона не мала такого дару. Вона — звичайна принцеса, яка змалечку пам’ятає себе в абсолютній самотності. Дівчина жила на дні болота, виринаючи лише подекуди, щоб записати казку, яка щойно народилася в голові, або насолодитися краєвидами, доступ до яких їй насправді закритий. Вона не розуміла, чому може вільно дихати під водою та на її поверхні, але починає задихатися, щойно спробує виринути повністю. Невже в цьому схована якась особлива загадка?

Болотна принцеса поступилася неминучості — зрештою, вона мала вдосталь часу, щоб припинити боротьбу зі статичною несправедливістю, яку не зрушити з місця через давно вкарбовані алгоритми.

Дивник швидко змінив свій прогулянковий маршрут, а дівчина, яка за все життя не бачила людської подоби, зустріла незнайомця з роззявленим ротом.

— Я чув багато про це місце. І точно знав, що тут не зустріну жодної живої душі. Проте я навіть не здогадувався, що на Світлоградських болотах мешкає така чарівна дівчина.

Болотна принцеса щонайменше десять секунд не могла підібрати слів, які мали стати першими, сказаними не в порожнечу.

— Кажуть, що ця водойма в радіусі одного кілометра викликає галюцинації. Але в мене від народження імунітет. Памʼятаю, як лікарі дивувалися, що я особливий хлопчик. А як тебе звати?

— ...Не знаю.

Яким же незграбним виявилося це перше слово.

— «Не знаю»? Яке оригінальне імʼя! — продовжував він розряджати атмосферу своїм чарівним сміхом.

А Болотна принцеса не могла намилуватися Дивником. А що вже говорити про голос — він звучав наче музика. Єдина музика, яку вона чула за двадцять один рік.

— Добре, не залипай так, я жартую. Ну, якщо ти не знаєш, як тебе звати... Хоча це дуже дивно, але, з іншого боку, я ніколи не бачив про тебе жодної інформації, коли гортав сторінки сайтів про Світлоградські болота. То, може, я... сам придумаю тобі імʼя?

Дівчина повільно кивнула. Їй було цікаво познайомитися зі своїм імʼям.

— Як щодо... Есмеральда?

Принцеса розплилася в чарівній усмішці.

— Яке прекрасне імʼя!

— А який у тебе прекрасний голос. Я чарівнію від зустрічі з тобою. Навіть не знаю, як тепер бути… Як я зможу жити як раніше після нашого знайомства?

— А яке воно — життя за межами боліт?

— О, доволі дивовижне. Але якщо поруч немає людини, від якої тріпоче душа, то насправді дуже самотньо.

Принцеса замислилася. Чи можна дивний мікс усередині грудної клітки від присутності цього хлопця назвати «тріпотінням душі»?

— А ти... давно тут живеш? — запитав він.

— Усе життя.

— Не самотньо?

— Дуже…

— А чим ти займаєшся? Плаваєш увесь час? Чи ходиш гуляти лісами?

— Я пишу... книгу. Уже кілька років.

— Хотів би бути її першим читачем. Чи дозволено мені це?

— Так, — кутики губ принцеси піднялися, а легкий рум'янець зʼявився на щічках. — Будеш приходити сюди... читати?

— А ти б не хотіла... піти зі мною?

Очі Есмеральди забігали. Вона прикусила губу, не знаючи, як сказати гірку правду про себе. Але Дивник продовжив, розряджаючи напружену тишу своїм милозвучним тембром:

— Я б показав тобі вулицю, на якій живу, місця, де повно різних людей, краєвиди, схожі на ці ліси, високі будівлі. Навіть можу відвести тебе на дах однієї з них — там дуже красиво.

— А як тебе звати? — перебила вона хлопця.