Експеримент 16:29

І так. Проводжу експеримент, який полягає в тому, щоб моя зашугана, загнана в кут аура-вовчиця змогла вчергове виговоритися, тільки вже у розширеному форматі — без певних стандартів віршованості чи магнітної лінії, яка розставляє біля себе потрібних персонажів. Цього разу все інакше — тільки я і білий електронний аркуш.

Тиша — вона, звісно, життєво необхідна в ситуації, де тебе разок-другий попрали у пральній машині чужих, але рідних слів, а після — ще віджимали, доки не покинули чат, провалившись у сон.

Голова трохи йде обертом. Сьогоднішній нічний диявол, напевно, наситився денною ситуацією, адже все сталося по факту саме так, як темні сутності бажають: ми із Саллом посварилися. Я написала своїй інтернет-подрузі, наставниці з Церкви: «Важко слідувати Слову Божому, коли хочеться скрутити шию своєму чоловіку», а після доповнила солодким: «Мені здається, я божеволію», щоб трохи розгрузити її після моєї графічної текстової вистави. Але, гадаю, вже запізно — вона, певно, зрозуміла, що таку, як я, перепрошити важко. Майже нереально, я б сказала.

Проте вчора я переписувала рядки з Біблії, плачучи від чергової сварки, і щиро вірила, що віддаю свої заплутані стежки Богу, аби не пробивати собі ноги об їхні цвяхи в невідомості. Але зараз, після своєї витівки, після чергового зриву на чоловіка, після слів, які давно чекали свого виходу: «Я тебе ненавиджу», «Навіщо я тебе тільки терплю?» — я вже не така впевнена, що легко пройду цей шлях і опинюся біля Батька. Моя розбита, зашита, побита та заліплена пластиром аура-вовчиця все більше вважає, що гієна вогненна — це те, що створено саме для неї.

Ненсі не відповіла тоді. Не знаю, чи відповіла зараз, адже моя мобілка десь під чоловіком, який спить і до якого я не маю ані найменшого бажання наближатися. Хоча, можливо, крихітне бажання все ж є, але моя гордість, моя штучно вкарбована у мізки собою ж «справедливість» не дозволяє мені зробити таку просту біблійну річ — пробачити.

Ненсі говорить, що перший крок до духовного зцілення — покаяння. Я зробила зі своїх огризків на пальцях ніжно-рожевий манікюр, який трохи розфарбував плачевну ситуацію. Причому я вперше за два роки (чи скільки там минуло з моменту купівлі) скористалася лампою та гель-лаком. А також я пропустила крізь себе речення — не пам’ятаю, де почула: чи то з текстових уст Ненсі, чи то з ШІ, чи то з Біблії, — що «Тіло — наш храм». Тому запевнила себе: якщо я відкину звичку здирати нігтями рани на голові, це буде такий самий шлях до покаяння, як і манікюр. Адже гризти нігті — це теж руйнування свого храму.

Ідеально сплановане щастя тривало рівно один день. Руки й далі грізно продовжують колупатися у волоссі, вичікуючи насолоди у вигляді здертої сухої шкіри, а шар рожевого відтінку все частіше опиняється у мене між зубами. «Покаяння вищого рівня!»

Чоловік зробив смачний обід, але його спробували тільки мої нюхові рецептори, адже я постую і не їм м’яса. Він це добре знає. І постував (принаймні щодо м’яса) до цього часу. Напевно, я знатно його задовбала. Не знаю, як конкретніше сказати про себе — залишу, мабуть, на закінчення цього експерименту. Я відмовилася від молочних продуктів, яєць, м’яса — коротше, від страв тваринного походження. Раз, правда, з’їла булку із сиром, тільки потім згадавши, що це також молочне, і кілька разів пригубила ванільний йогурт, яким годувала донечку, щоб спробувати, чи не надто холодний. Але в пості ж найголовніше (принаймні так я думаю, поки ще не подивилася відео, яке надіслала мені Ненсі вчора) — це не сваритися! На цьому моменті мені хочеться сміятися, дозволивши горлянці видати найгучніші ноти.

Я так «чемно» не сварюся, що в обличчя чоловіку викидаю порцію гніву. Тримаю на руках доцю подалі від нього, захлинаючись вкотре сльозами й перемикаючи відео з «Молитви» на «Синхронізацію через дзеркальні числа», не додивившись ні одне, ні друге до кінця. А після — зависнувши на двогодинному плейлисті у жанрі дарк-роману із накачаними мотоциклістами на екрані, сиджу мертвим каменем, погладжуючи ніжку донечці, поки вона бавиться в ліжку.

А зараз — тиша. Я знову сутулюся, моє обличчя незадоволене, як завжди. Мабуть, покрите вже зморшками, хоча мені тільки другий десяток із маленьким хвостиком. Моя права лопатка за руку з попереком відходять в інший світ, а я... просто функціоную, деколи роблячи собі масаж.

Я не вірю, що мій розум дозволить серцю знову потанцювати в капкані образи на чоловіка. Я хочу гарячих сцен, але від його дотику мене нудить. Це тіло так нагадує мені, що ворог близько? Чи я все-таки неправильно реагую і мені треба бути добрішою до чоловіка — або, навпаки, написати на нього заяву до поліції? Я не знаю. Саме цю ситуацію я віддала в руки Богу два дні тому, але чомусь знову повертаюся до неї.

«Експеримент 16:29» дав мені змогу виговоритися без прикрас, але, знову ж таки, моє письмо нічорта не вирішило.

Я щоразу чекаю, поки забуду. Щойно, сівши на кухонну стільницю, я відчула себе вищою за цю ситуацію, ближчою до Бога, а потім побачила, як Салл перевертається... І струм пройшовся всередині грудної клітки: я не люблю, коли мене відволікають від думок. Довелося повернутися за стіл, щоб створити зі своїх відчуттів черговий текст. Які ж життєві розділи виходять із реальних моментів, де мені блювати хочеться від абсурдності! Невже моє покликання — це випльовувати на білі аркуші свої легені, які дихають отруєним повітрям, хапаючи між рядками рутини крихти щастя?