Неодноразово всотнє

— Що ти робиш, коли тобі морально погано? — запитав мене Марс, присівши поруч на лавку біля ресторану «Пібстер».

— Якщо аналізую ситуацію, дежавю якої відчуваю вже неодноразово всотнє, то читаю розділи своєї книги, де ти рятуєш мене від необдуманих вчинків. А якщо... мені погано морально так, що я задихаюся, то... борюся із бажанням стрибнути в обійми диявола, коли мене за руку тримає Бог.

— О, як ти це боляче передала. А я — єдиний твій рятівник?

— Ні, є ще декілька. Але найчастіше помічаю тільки твою вигадану присутність поруч, коли потребую підтримки.

— Це велика честь для ме...

— Марсе. Ти не подумай. Я така людина. Це мені життєво необхідно. Я нагадую собі тільки про твій частковий внутрішній образ — піклувальний, ніжний, впевнений у тому, що тільки я — єдина важлива дівчина у твоєму житті. Але я знаю правду. Знаю, що ховається за стінками казкових імпульсів, які генерує мозок. Я розумію, що жива людина — це не лялька, якій я задала певну програму. Я добре пам’ятаю, через що сварилися ми з тобою під час стосунків. І це відчуття ненависті нікуди не ділося. Але коли мені потрібна підтримка, або — я звужу стежку — саме ти, я відкидаю погані спогади. І ти лікуєш мене. Своєю присутністю, при тому, що ти навіть не в курсі про своє існування як панацеї. І знаєш... Я нарешті зрозуміла свою «гостру палицю», яку власноруч і встромляю в колеса життєвої дороги (це для красномовних), а насправді — помилку. Я вимагаю від людей більше, ніж вони можуть мені дати. Я вимагаю довіри, коли людині написано бути контролером. Я бажаю розуміння, коли співрозмовник не запрограмований на такі високі частоти, щоб вони дорівнювали моїм очікуванням. Я народжена бути багатогранною, коли супутник народжений однолюбом. Я хочу бути почутою, але не хочу слухати сама. Я... Я тікаю у світ книг, сподіваючись, що це перепише реальний світ на такий, який мені треба. Але це ніколи не буде із зеленою галочкою «Здійснено». Я повинна навчитися жити як адекватна людина, а не як мрійник-письменник (що, звісно, чудово), який хоче підлаштувати всіх під себе. Треба просто змінитися самій. Перепрошитися з нової тканини — і тоді дихати стане легше. Але я все ще тут, стою ногами на двох шальках терезів: «розбиті надії» та «мрії жертви-ляльковода».

— Ого. Я не знаю, що відповісти на це.

— Можеш нічого не відповідати. Мені з тобою було добре навіть мовчати. Я постараюся вимкнути свої завищені стандарти й сприйняти тебе як звичайну людину, якій дозволено бути собою. Можливо, це тому, що ми з тобою давно вже не в офіційних стосунках. Але, знаєш, мене завжди дивувало, як із тобою було комфортно просто бути. Можеш мене обійняти?

Живими, теплими, призабутими роками долонями Марс пригорнув мене до своєї грудної клітки. Серце під нею не змінило свого швидкого ритму навіть упродовж такої довгої прогалини — нашої розлуки. Ніяких «Ми розходимося» чи «Ти хороший, але...» — я просто мовчки викинула його зі свого життя, як дворнягу, промінявши на німецьку вівчарку. Не здогадуючись, що у ставленні дворняга виявиться «золотою». Чи є мені виправдання? Гадаю, ні.

— Я все ще не знаю, що відповісти.

— А я не уявляю, як закінчити нашу історію. Та що там нашу — я ще зі своєю особистою розібратися не можу.

— Може, дозволити їм пливти за течією?

— Мабуть.

Я дужче притиснулася до Марса, відкинувши той факт, що життя вже подарувало мені один сюжет, який чекає на «мою величність» удома. Але я вперто рвуся до другого, бо моя аура-вовчиця ніяк не може знайти собі місця у власному житті. Того самого, що написане персонально для неї. Але в цих обіймах... відчувається найближча стежка до Всесвіту. Може, все-таки людина навпроти — моя споріднена душа? Чи не в самій людині весь час була суть, а в процесі? А якщо точніше — у відчуттях, що випромінюють приємне дежавю крізь роки?

~ THE END ~