Твій злочин — твоя краса

✦

Вогонь огортав соковите м’ясо, подрібнене на невеликі шматки особисто мною, проникав у кожну шпарину, яку не побачити неозброєним оком, викликаючи бажання скоріше його посмакувати. 

— Хочеш щось запитати? — промовила я, адже погляд Сергіо був таким пронизливим, як мій до нього на колишній роботі серед десятків голодних ротів і апетитних порцій. Але ми обоє знали, що в ту секунду існували тільки я і він. 

— Пам’ятаю… запропонував тобі дружити. Запитав тоді про твій інстаграм, наївно сподіваючись на взаємність.

Тіло одразу ж відреагувало на підтекст його слів холодним секундним тремтінням. Мій мозок ніколи не відштовхував той момент зі своєї карти пам’яті, адже я не раз ловила себе на думці, що він міг би змінити моє життя, подарувавши мені третій напрямок. 

— А я показала тобі кільце на безіменному пальці і сказала, що вже зайнята.

— А потім зійшлася із Саллом.

— Він виявився кращим за мого тодішнього нареченого.

— Чому ж тоді у нього з’явився шанс, а у мене не було навіть на дружбу з тобою?

— Я втомилася від таких підкатів, із якими ти прийшов до мене. За своє життя я пережила вже стільки, що справді… нудить уже. А з Саллом я почала спілкуватися в реальності, а не через екран. Так і закрутилося. Якщо хочеш, можемо тепер стати друзями.

— Вже не треба. 

✦

Арвен із Руною запропонували повторити відпочинок із шашликами, як минулого разу, тільки тепер у компанії Місяць і Сергіо. З огляду на те, що ми із Саллом переїхали з району Бейхор до Веронів, нам довелося ще пів години добиратися до місця призначення. 

Зустрівшись із товаришами, моє серце зразу пропустило перший удар — Сергіо. Ми з ним не спілкувалися, не спілкуємося і навряд чи колись будемо, але… щось у ньому змушує мій мозок гальмувати, а світ — зупинятися повністю. Тож нічого, крім скляних очей, спрямованих на нього, я йому подарувати не могла. 

Арвен отримав більше — аж ціле «Привіт». Інша річ — Руна, з нею ми обійнялися, як справжні подруги, хоча бачимося… вдруге? Арвен, Салл і Сергіо потиснули одне одному руки. У хлопців усе значно легше — жодних емоційних недомовок.

Дорога до альтанки виявилася насичена розмовами. Кожен у своїй маленькій компанії — кавалери та дами. 

— Щось ви з Арвеном стояли такі розбиті. Знову поцапалися? — промовила я до дівчини. 

— Та дістав мене вже. 

— Не знаю, що б розумного порадити. Терпи, поки любиш. А коли терпіння закінчиться, то вже й любов не допоможе. 

— У тебе так було? 

— Було. 

— А зараз?

— По-різному буває. Деколи ця думка повертається.

— А взагалі, як живеш? 

— Місяць, — я показала однією рукою на коляску, поки другою її везла, — Салл, книги, картини, — продовжила перелічувати фактори, які тримають мене на плаву. — І якщо встигаю, то побут.

— А якщо не встигаєш?

— То лягаю на ліжко, повернувшись до вікна, і пишу нову книгу. 

Непримітно, між рядків своїх слів, я пильно стежила за досконалою постаттю, що йшла попереду. Впевнені рухи, парфуми, що викликають зневоднення, відчуття недоторканності — усе це накривало мене пледом неймовірного, шаленого, давно чеканого серцебиття. 

У такі моменти я відчуваю себе живою, а ця ідилія неможливості спонукає пожежу всередині мене залишитися горіти вічним полум'ям.

Цього разу гігантська колонка не була присутньою з нами, але динамік телефону Арвена цілком зміг поділитися приємним і гучним звучанням напрочуд красивої пісні. Сприймаючи її мелодію близько до барабанних перетинок, а текст — до серця, я усвідомлювала, що стаю все більше відчуженою від світу і все більше притиснутою в обійми Сергіо, які ніколи не стануть реальністю з власних причин і причин долі. 

Хлопець повернувся до нас, щоб перепитати в Руни деталі до свого питання, яке адресувалося Арвену. А мої думи, які кричали: «Відчуй, як я тебе хочу… взнати поближче», неможливо було не прочитати на моєму обличчі — а саме, на закушеній губі. Сергіо побачив це і одразу ж запустив у рух шестерні, щоб ті пояснили, чому персона напроти так себе поводить. Але його здогадки почали суперечити самі собі. 

А серце, в якому вже була присутня інша, все одно влаштувало найшвидший крос, який тривав аж до того моменту, як ми дійшли до пункту призначення.

Зайнявши свої місця в альтанці, кожен почав діставати їжу та напої зі своїх рюкзаків. За хвилину стіл заповнили смаколики, які ще треба було приготувати. 

Поруч вишикувалися пляшечки із соусами та спеціями, а от мінеральною водою та сидром можна було насолоджуватися вже зараз. 

Вибір був очевидний — першими в рух пішли алюмінієві вушка. Після шипіння вивільненого газу прохолодна рідина прокотилася стравоходом кожного, прикрасивши момент своїм існуванням.  

Порізавши з Руною картоплю скибками, не знімаючи з неї природної оболонки, ми запакували все у фольгу та відставили вбік. Я завмерла: наступним завданням був салат, інгредієнти для якого лежали на протилежному від мене краї столу.