Фруктовий чай, з любовʼю

Ти заснув у себе вдома, і, здається, в гостях я у тебе, а не ти у мене, мало того — мені навіть не можна озвучувати це з такою насолодою, бо твоя сердечна супутниця відчуває дане дійство неприродним шляхом, але у мене лякливо стискається серце, наче ти — один із тих головних персонажів у моїх книгах, які живуть у реальності та навіть не здогадуються про важливе існування в альтернативному світі. Нарешті я закінчила це речення, але…

Мені би хотілося закінчити цей потік думок, а ще більше — цей потік заборонених бажань… Та я тримаю себе в руках. Я б ніколи не дозволила собі такого по відношенню до Гвен.

Але ти заснув, а я в гостях у тебе і твоєї любові. Вона спеціально залишила нас двох (навіщо так робити?) і пішла займатися жіночими справами у ванній кімнаті.

В житті для мене найголовніше, щоб я, крутячись у хаосі буденності, встигала «писати», а ще — не спалитися, що я без свого відома починаю згорати зсередини від твоєї присутності.

Ти заснув, а я не припиняю сканувати твою ауру, адже коли ніхто не бачить — можна…

Можна ж?

Зовсім трішки…

Сердечна супутниця затримується, а в кімнаті, попри жар під декількома шарами мого тіла, стає прохолодно. Я вагалась хвилини зо дві, а потім встала і покрокувала ближче до твого ложе. Торкнулася шерстяної тканини, напрочуд приємної на дотик. Не зрозуміло тільки, чому серцебиття пришвидшилося? Адже в моїх руках зараз тільки плед. Розправивши його після ідеально складеного спання на кутику ліжка, я повільно… накрила тебе.

І лише хотіла відпустити кінчики вовняної тілесної насолоди і поспішити зайняти своє попереднє місце, як очманіла, задихаючись пеклом соромʼязливості, бо відчула те, про що навіть не могла мріяти. Адже не дозволила собі заходити так далеко у лабіринтах мрій про заборонене.

Ти схопив мене за запʼястя і поглянув пристально у мої вічі своїми сонно-серйозними. Я не розумію, навіщо вихопила різко руку. Різкість дій через страх: бо сталося те, чого хотілося, та не очікувалось? В будь-якому випадку я зробила правильний вибір, бо двері в кімнату відчинились…

Мені б хотілося звісно опинитися за пів секунди на стільчику, де мене й залишила подруга, але… Дякувати Богу, наші руки залишились окремо.

— Що ти робиш? — саме цього питання мої вуха й очікували — навіть із тією нотою агресії, що явно адресувалася мені.

Я не бачу приводу приховувати правду, хіба що тільки трішки:

— Хотіла накрити твого хлопця, бо стало холодно. Але він перепудився і проснувся.

Від використаного слова «перепудився» Вервольф знову кинув той пристальний погляд на мене.

— Я вже починаю ревнувати до тебе.

— Я ж не своїм тілом хотіла його зігріти, а пледом.

— Я б тебе вбила за таке.

Звісно, вона б мене не вбила. Але за волосся — з будинку викинула б…

— Тоді не лишай нас наодинці, — я посміялась, але в душі щиро просила Вищі Сили, щоб такого не повторювалося більше, бо я боюся своєї реакції на цього хлопця.

Але посміялася не я одна…

— А ти чого смієшся з її слів? — штурхнула вона Вервольфа в плече. — Кірілла, я тобі зараз патли повириваю!

— А йому що вирвеш? — зробила вигляд, що не образилась.

— Навіть не вздумай на нього задивлятися!

— Та й не дуже й хотілося! — фиркнула я.

Мене більше дратувало, що вона так вважає. Навіть попри те, що це правда. Але я б ніколи…

— Дивись, бо будеш у нас в гостях останній раз.

Ой, знову ці нікому не потрібні погрози. Іноді Гвен нагадує мені, чому я відчуваю енергетичний дискомфорт у її компанії. Зазвичай, це не так.

— Піду відійду, — кажу в повітря, не дивлячись ні на кого з них, адже треба заспокоїтись.

— Куди? — поцікавилась.

— Носик припудрю. — цього разу мій погляд їй довів, що мене зачепили її тон і сенс слів.

Хлопати дверима було б дивно, навіть у такій ситуації, тож я тихо зачинила їх за собою. Випустила на прогулянку свій гарячий, злісний подих із легень і вдихнула новий — прохолодний, із нотами тиші. У ванній кімнаті вмила обличчя й побачила, що мої щічки занадто щедрі на червоний відтінок. Але мій стан відмовляється визнавати, що це температура. Тоді… що? Я соромлюсь Вервольфа…? Чи просто злюсь на Гвен за її слова — аж до бурого кольору обличчя? Так, тільки через це. Про перший варіант навіть думати смішно. Чи я знову перечу сама собі…?

Коли виходила з ванни на кухню, мені зателефонував Кеншін. Я підійшла до підвіконня, ловлячи поглядом пейзаж за вікном. Розмова тривала близько пʼятнадцяти хвилин, а за цей час у спальні відбувалася справжня інтимна композиція. Ну, майже… Вони ж, зрештою, не самі. Тож довелося стримуватися від найсолодшого.

— Я піду зроблю нам трьом чай, — запропонував хлопець.

Гвен хотіла щось додати, але теж отримала дзвінок від мами. Тож відповіла в кімнаті, а Вервольф вийшов. Я не чула його кроків, бо була повністю занурена в розмову, яка, чомусь, викликала в мені дискомфорт. Часто ставлю собі питання: «Чи справді так має бути у відносинах?». Можливо, правильніше було б, якби хороших моментів було більше, ніж поганих. Але у нас чомусь на терезах вони стоять порівну. Це змусило мене задуматись... І засмутитись…